Коли від мене втомиться Земля ,
І Небесам коли набридну, може,
Ніщо уже мені не допоможе
Вернутися з дороги в небуття.

Коли від листя втомляться сади ,
І яблуні осиплються плодами –
Холодне небо ляже під ногами
Крижиною прозорої води.

Коли від сяйва спалахне зоря,
Вона згорить, не залишивши сліду.
І я поволі на те місце піду,
Коли від мене втомиться Земля.



Загорни мій смуток в забуття
І відправ конвертом “у нікуди”.
Хай в усьому буду винен я,
Окрім зради давнього Іуди.

Світ ілюзій тане, як вода
У пісках гарячої пустелі.
Поодинці ходимо в садах,
Наче тіні - плямами по стелі.

Швидкоплинна часу течія,
Ми – у пастці, і безвихідь – всюди.
Хай в усьому буду винен я,
Окрім зради давнього Іуди.

Знаю все, що скажеш ти мені,
І про що мені не скажеш – знаю.
Босоніж ідемо по стерні,
Але шлях цей не веде до раю.

Моє “завтра”- зламане гілля,
Світ без тебе, наче ніж у груди.
Хай в усьому буду винен я,
Окрім зради давнього Іуди.






Вогнепальна рана неба...
Наче кров’ю – сонця коло.
Я іду в думках до тебе –
Чи то прямо, чи навколо.

Я іду по краю прірви,
По землі – до неба краю...
Краще з серця мене вирви.
Та чи краще... я не знаю.

Солов’я нестримне соло,
Дивно, та комусь ще треба.
Проте кров’ю – сонця коло –
Вогнепальна рана неба...
[450x326]