Кишенькові слова дратують мої вуста і не дають мовчати. Метелики кружляють у небі, видаваючи себе за пташок, але ж я бачила їх кольорові крила, пташки такими синіми не бувають.
Кисень незабаром стане холодним і почне різати нутрощі при кожному ковтку.
Порожнеча поглинатиме шматочок за шматочком світ, що оточує, витіснятиме думки, крапки і незакінчені речення, які, мабуть, не продовжаться.
А я буду йти, слухаючи все ті самі римовані слова, буду намагатись ловити реальність, бо вона може бути справжньою, буду просто йти поруч зі своєю тінню, що як відбиток ліхтарів, буде хвилюватись морем. Зі смаком зеленого чаю.
Можливо, знайду таке місце, де ніхто мене не відшукає, лише для того, щоб насолоджуватись вітром, загорнутим життя. І писати.
Хто б знав... хто б знав, відчував, хоч трішки... як сильно я хочу щось створити, не римою, а тими звичайними реченнями, які колись говорили про такі почуття, які були поза межою, хочу знову писати прозою, вузликами словосполучень і трьома крапками, але...