Важко. Важко дихати,коли навколо багато людей. Їх проблеми, емоції, думки, все це навалюється і душить тебе, стискаючи у своїх обіймах. Що є люд? Унікальні особистості, що сформували отару, чи неоднорідна маса, яку складають повністю едентичні копії...
Йшов дощ. Один з тих дощів, що вже через 2-3 хвилини після перших крапель перетворюється на зливу. Люди під парасолями, з газетами і пакетами на головах бігали зі сторони в сторону. Перехожі кралі на шпильках проносились взад-вперед, намагаючись зберегти свої зачіски і нововбиті шкіряні пальто, оздоблені рідкісним хутром. Чоловіки, не відриваючись від своїх телефонів і прикриваючи лисини папками, поспішно ховались у Ферарі. І серед всього цього хаосу посеред газону - нерухома фігура. Лише він до останньої краплини приймав те, що надсилало йому Небо. Схрестивши ноги і похиливши голову він мирно сидів і дихав дощем. Вода зникала в його мокрому чорнявому волоссі і тонесенькими струмочками спускалася по закритих очах, носі, щоках. Він тихо ловив краплинки розбитими губами. Сьогодні для нього Небо - це велике око, а дощ - сльози, що окропляють місто. І ніхто не наближався до нього, бо він був наповнений спокоєм і силою. Нажаль, всім швидше було байдуже. Вони не здатні відчувати щастя від лопання бульбашок на калюжах, від звичайного стукоту дощу по старих подертих джинсах. Їх нема. Все це ілюзія. Існує лише він. Лише він живе...
Важко. Важко плакати насамоті. І як легко плакати на людях. Сльози навертаються від їх жалісливих поглядів і співчуваючих слів. Що є люд? Зграя гієн, змущена співпрацювати, щоб вижити чи збіговисько кровожерливих павуків, в кожну мить готових до канібалізму...

(за помилки ногами не бити:) )
[399x316]