Прийшов час мені вас покинути. Але все ж таки на прощання залишаю вам казочку.

Десь далеко-далеко, може і не в нашому світі, народилось маленьке створіння. Батьки його не могли мати дітей, і після того, як сталось диво і народилась старша дитина, ніхто і не уявляв, що може з*явитися ще одна. Тому, його народження ніхто не чекав. По, будем його так звати, завжди відчував велику опіку батьків, мабуть тому, що хворів. Кожного разу, коли в нього відламувалась ніжка, або ручка, мама По дуже засмучувалась і По плакав не від болі, а через смуту мами. Не можу згадати скільки разів то повторювалось, але По впевнює, що не більше 15. Батьки любили По, і вважали його найкращою і найгарнішою дитиною у цілому світі, але це була їх суб*єктивна думка.
Одного разу прийшов час йти до школи. По тільки що навчився ходити після чергового відламання ноги. Кожен крок був важким. То мабуть була найдовша дорога в його житті. Але все ж таки він дійшов, і почалась весела шкільна пора. Вперше в житті По дізнався, що він не такий чудовий і гарний. Постійний сміх за спиною і образливі обзивання були його супроводом. Спочатку По хтів битися і кусатися, але мама порадила не звертати уваги. По і досі не звертає уваги, як всім здається, але на серці його кожного разу з*являється ще один рубець. Після чергової суперечки, де По не витримав і дав по пиці одному з однокласників, По більше ніхто ніби не чіпав. Не було ворогів, але не було і друзів. Після школи всі завжди ходили один до одного в гості. По йшов додому і вчився, бо не мав що ще робити. Не гуляв, бо не було з ким. Сидів і накручував нитки на патички.
Згодом, він став одним з кращих учнів класу. Хоча все спілкування з однокласниками обмежувалось словами: "Дай списати!", "Скільки тут буде?", всі були страшенно здивовані чому По не долучається до внекласної роботи. По боявся. Всюди і постійно. "Дотепні" жарти інших дітей зробили своє діло. Він більше не любив і страшенно боявся інших, чужих. Іноді, по дорозі в магазин він по десять разів повторював як попросить в продавця хліба, і голос його тремтів від невпевненості. По боявся помилитись. Зажди і всюди.
Так ріс По. все було ніби то добре, але По постійно відчував, що його використовують. Згодом По нарешті зустрів друга. Такого, який був справжнім другом. Щастю По не було кінця, поки По не зрозумів, що певно, друг його теж використовує. Але По не хтів в це вірити, та й досі не вірить. Тому частенько сидить поряд з другом і боїться що його зараз покинуть. По не може зробити це першим.
Чим більше дорослішав По, тим більше думав. Думав про своє життя, про світ навколо нього, про оточуючих. І не міг він знайти себе в цьому коловороті подій, настроїв, бруду і промінів сонця. Все було ніби добре. По подобалось крутити нитки навколо патичків, і з кожним роком це в нього виходило все краще і краще. Батьки любили похвастатися виробами По, а йому було противно і образливо. До того ж, По почало гнобити те, що в нього виходило все по-трошки. І ні в чому він не міг знайти своє. Він не знав чим йому зайнятись в житті і в чому його доля.
Так і досі живе По в жасі, не впевнений в собі, не вміючи говорити з людьми, не вміючи довіряти, але до нудоти наївний. Єдине, що в нього не відбереш це його чесність і вміння в*язати патички. Хоча По такий нескладний, я все ж таки вірю, що коли-небудь йому пощастить..

тепер стало значно легше. дякую і на все добре :)

[494x624]