Настроение сейчас - Лиричное

По просьбе Ланы (Матахи) выкладываю здесь стихи Шевченка. Предупреждение: написано на украинском языке.

Думи мої, думи мої

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... Чьом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?..
Не питали б люди, що в мене болить?
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? - Нічого робить! -
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав? Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи -
Я більше не хочу...
Одну сльозу з очех карих -
І... Пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами...



Заповіт

Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй,
Щоб лани широкополi,
I Днiпро, i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отодi я
I лани i гори -
Все покину i полину
До самого бога
Молитися... А до того -
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвiте
I вражою злою кров'ю
Волю окропiте.
I мене в сiм'ї великiй,
В сiм'ї вольнiй, новiй
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Лілея

- За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий цвіте!
- Я не знаю, моя сестро. -
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
- Брате мій! З тобою
Ми давно кохаємось,
А я й не сказала,
Як була людиною,
Як я мордувалась...

Моя мати... Чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний,
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв годувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене не знаю за що,
Убити - не вбили,
Тільки мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди... боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї,
І в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердний,
Святий боже, милий! -
І заплакала Лілея.
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

Русалка

- Породила мене мати
В високих палатах.
Та й понесла серед ночі
У Дніпрі скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
- Пливи, пливи, моя доню,
Дніпром за водою.
Та й випливи русалкою
Завтра серед ночі:
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, моє серце:
Нехай не сміється
Надо мною, молодою,
Нехай п'є-уп'ється,
Не моїми кров-сльозами -
Синьою водою
Дніпровою... Нехай собі
Гуляє з дочкою.
Пливи ж, моя єдиная!
Хвилі! мої хвилі!
Привітайте русалоньку... -
Та й заголосила.
Та й побігла. А я собі
Плила за водою,
Поки сестри не зустріли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я,
З сестрами гуляю
Опівночі та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошує
Моя грішна мати? -
Та й замовкла русалочка,
В Дніпро поринула,
Мов пліточка. А лозина
Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти -
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Ні з ким розмовляти,
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала.
І згадала, як купала
І як промовляла.
Та й байдуже. Пішла собі
У палати спати.
Та не дійшла, - довелося
В Дніпрі ночувати.
І незчулась, як зуспіли
Дніпрові дівчата -
Та до неї. Ухопили,
Та й ну з нею гратись.
Радісінькі, що піймали,
Грали, лоскотали,
Поки в вершу не запхали...
Та й зареготались.
Одна тільки русалонька
Не зареготалась.