Решила выложить в дневник то, с чем я выиграла конкурс. Не знаю, что подумаете вы, но лично я сама не понимаю, что написала)


Віра. Надія. Любов.

У нічній темряві немає тіней, є лише люди. Ці люди щезають швидше, ніж ти встигаєш їх роздивитись, але він зумів побачити її. Не очима, бо зір був марним в цьому виру людських пристрастей, а душею. Щось підказало йому, що вона – це не просто чергова людина-тінь, що зникне швидше, ніж він відвернеться. Ні, вона не була тінню. Вона була наче подих свіжого повітря в глибокій шахті, немов випадковий промінь сонця, що лагідно доторкнувся до тебе. Вона була Надією. Він знав, що вона теж дивиться на нього, та не знав, що робити. Вона зробила сама. Ніжно взяла його за руку та повела за собою, подалі від нічної темряви, від людей-тіней, до чистого і свіжого сонячного сяйва. А за ними кипіли людські гріхи, тішилась Пітьма, що володіла стількома душами. І тільки двоє, тримаючись за руки, йшли звідти. Йшли по сонячному сяйву, прямо на небо.
Він зміг лише спитати її:
- Хто ти?
Золоте сяйво торкнулось її, вона стала божественно прекрасною.
- Я – Надія.
- Чому ти прийшла по мене?
- Бо ти Вірив.
Він більше нічого не казав. Він відчував, що на нього чекає щось, що не можна описати словами, щось, далеке від того життя, до якого він звик.
Вона зупинилась. Щось знайоме з'явилось в її посмішці, ніби він знав її все своє життя, але забув.
Піднявши очі на нього, вона прошепотіла:
- Спасибі тобі.
Він розгубився, не розуміючи, за що вона йому дякує, коли він сам ладен встати перед нею на коліна за те, що вона витягла його з того виру.
- За що?
Вона легенько торкнулась його щоки.
- За Любов. За волю, що подарував мені.
І вона ніжно поцілувала його. А він зрозумів. Зрозумів, що відчувши її серцем, він відчув і серце, що, торкнувшись її, відчув тепло. І вона відчула його, а головне – відчула себе, бо в темряві не розумієш, хто ти є насправді та чи є ти взагалі. А вони зрозуміли. І покинули Пітьму, бо в їх душах зародилось забагато тепла для неї. І Сонце радо прийняло їх у себе, на небі.
Вони народилися саме в ту мить, коли відчули себе. І, народившись, стали жити. Жити для себе та один для одного. Просто жити.
А внизу, під ними, вирували тіні. І лише дві з них Вірили, Надіялись та Любили.