Істоти дуже дивні усюди:
Високі, двоногі, дворукі – це люди!
Подивишся наче вони всі сліпі,
Не бачать поруч себе краси.
Для них не цікава чарівна бруківка,
І ніжка метелеки й божа корівка.
Їм невідома пісня долівки,
Не бачать галактик калюжної плівки.
До відома, хмар-літаків не приймають
Сміються їз гномів, що в шафі стрибають.

Що з ними сталось? Чому всі осліпли?
Чому помічати ДОВКОЛО відвикли?
Як їм вдалося Усе-все забути,
Нічого не бачити і не чути,
Утратити власні летючі думки,
Дива всі поставить в залізні лапки.
Вдягнуть в математику мрії свої,
За окуляри сховати казки?
Чому ж то закрилися їхні очі?
Чому їх душа більше казки не хоче?!…

Тому що дорослими стали люди
Не подорослішавши і на мить,
Іграшки порозкидавши всюди.
Їм нових забав кортить.
Не одну культуру побудувавши
Награвшись и розваливши її,
Не подорослішали люди, лишились малі.
Та тільки осліпли, дитинство забули,
Не бачать розруху, що роблять. Сліпі..
І йдуть невідомо куди наче мули,
За власним бажань, не знайчи що
Бажають на світі. І їм всеодно
Що скоро не буде метелика ніжки,
Галактик не буде і хмар-літаків
Не буде кому чудатися з плівки
І гномів не буде і навіть бруківки
В країні не буде, чарівливих снів.
Не буде казати долівка-Мгууууу
НЕ буде кому запитати: Чому?