Життя- це така штука, про яку не знаєш головного – коли вона закінчиться. Зате знаєш безліч інших речей, які залежно від свого настрою освітлюють життя то позитивному то в негативному світлі.
У кожного є така штука, як життя (зомбі не розглядаються!) і кожен більш менше знає що з нею робити, але не знає що це за штука така. І навіть якщо “Ну не знаю Я!”, то не обманюйте себе – завтра ви прокинетесь, а значить ви знаєте, що робити з цим життям.
А от коли ти не знаєш, що завтра прокинешся, ну здогадуєшся звичано, але…Для тих хто знає що таке Життя, але не знає що з ним робити – завтра не існує, бо не факт що Життю впаде на голову зробити оте саме Завтра. Бо Життя примхлива штука і чхати вона хотіла, що “подзвоню завтра” або “зустрінемось завтра” вимагає настання такого моменту, що можна назвати - “завтра”. Буде вчора (як щось минуле) буде сьогодні (щось ще туманіше) але не факт що буде завтра!
І що це на вашу думку?
Твір!
Ви знущаєтесь? Це не твір! ЦЕ! ЦЕ!… Яка була тема твору?
“Життя завтра”
Хіба це життя завтра? Я ж пояснювала, про що треба писати!!!
Мене не було, і до того ж і життя і завтра там при…
Що? Все досить! Переписати! Інакше –два

Та будь-ласка – це сказано дверям учительської. Ну не Зінаїді ж Михайлівні, яка до всіх (навіть періваків) звертається на Ви, тим більше, що атестат нам (разом з батьками) потрібен пристойний. Хоча, звісно, прикольно було б отримати жахливий атестат, чисто для себе, як кажуть для душі. Ну й ще для вузького кола однокласників, які достеменно знають чому наша “золота” відміниця виперлась на саму останю парту, бо я мала необрежність відкрити тил ворогу. І ворог не змусив чекати, жодна математика не обходилась без форсованого нападу.
- Прівєт! Ти від Намаханої? Шо гаварила? – а ось і аборигени! Хоча швидше це Кук.
- Привет! Ты от Намаханой? Что говорила? Ти вже визначся з мовою, для мене.
- Хорошо, мне так легче, ты же понимаеш руссий.
- Нууууу, я ж українка, а який українець не знає російської мови.
- Нє знаю.
- Питання було риторичне, сподіваюсь не треба пояснювати “шо то за слово таке”?
- Могу и обидется, ну так чё, метала молнии?
- Ти ж знаєш, це я стьобаюсь. Не сильно, наказала переписати, погрожувала двійкою.
- А смотрю, чего это ты такая напуганая – сміється. Який же він все-таки чудовий, цей блакитноокий москалик. Якби колись, порушуючи всі закони української природи, почалось націоналістичне повстання (або пограбування), то не вагаючись переховувалаб цього Андрійчика в себе під ліжком або в шафі, а якби випало той билася б за нього. Але це все дуже гіпотетично, бо “моя хата з краю” – це перша заповідь української біблії. Сумно, але факт.
Все це я для того веду, щоб зрозуміло було, який Андрійчик мені друг, і навіть Людина, бо друзі в мене ще є а от Людей немає. Він єдиний.
- Ты домой?
- Ні попхаюсь в бібліотеку, шось від мене там хочуть.
- Тогда завтра явись, а то не будет кому сказать “Доброе утро”!
- Обов’язково!
Бібліотека. Відчуття, які вона повинна дарувати, можна описати тільки цими словами, бо це мовчання, страх, подив, захоплення, повага, зацепеніння, а головне запах… Зрозуміло шкільна бібліотека цих почуттів не будила і відчуттів не дарувала. Викликала вона темний сум і, певно, огиду, але чомусь тільки в мене (Адрій тут взагалі ніколи не був!). Книги тут заховані, поруч з нми не постояти і не подихати їхньою тремтливою мудрістю. Та й СПРАВЖНІ книги засунуті дуже далеко і про їх існування тільки легенди ходять. Більшість книг це “підручники нової вільної України – особам що мають мізки читати забороняється!” та решта програмної літератури, яка опинилася там бо треба було викинути те що було там раніше. Рука у-к-р-а-ї-н-сь-к-и-х професорів-доцентів-академіків не піднілась тільки на велике –Шевченка, Лесю Українку, і навіть навантажила програму великою кількістю творів, деякі з яких самі автори вважали не дуже вдалими. Запах в бібліотеці стоїть, зовсім не книжковий, – абсолютно кофейний з домішками пиріжкового або парфумного (але це тільки коли директор обіцяє зайти до бібліотеки – він у нас чоловік).
- Добрий вечір!
- Це ти, сонечко! Добрий, добрий! – мала б совість вже б вивчила моє ім’я. - Книжку здати до 25, зрозуміло – другокласник (не більше) закивав головою ніби вона була на пружинці. Вийшов, бідолаха, поплентався читати свого Колобка. Ну не буквально звісно, але я не пам’ятаю що я тоді читала.
- Ви мене викликали.
- Та да. Мені б хотєлось отой стендік поміняти, у входу. Там усе от рукі, а зараз усюди компьютери, все напєчатане. Понімаєш?
- Понімаю. Інформацію стару брати, чи щось нове?
- А можеш? – мій схвально-приречений жест «а в мене є інший вихід?» відповідь.
- Чудненько, шось про гігієну отношенія з кнігами, только так художественно, як ти умєєш. Добре?
-Звісно, в інеті про це певно безліч статей, це ж кульна тема?
- Яка?
- Тут – цікава.
- Нє люблю сленгів, воно мову ковєркає. - Та вже ж не більше вас. Вирвалась три рази пообіцявши, що як буде вільний час так і займусь, і обов’язково.

Все. Фініта. Йду додому…
- Девушка, скажите сколько времени! – опана невже я цікавлю пиволюбних представників чоловічого роду?
- Андрій!? З дуба впав?
- С березы! Я ждал!
- Я замєтіла! Навіщо?
- Разве я не могу провести красивую девушку. Вопрос риторический!
- Я дєвушка? Я безкоштовна приставка до комп’ютера!
- Чьо, опъять стєндік помінять? – кивок – Ето, уже какой по счьоту?
- Третій. Тільки не розумію, так чого ти все ж таки мене проводжаєш?
- А слабо повторіть для слобо-образованих?
- Ні. Почєму ти мєня провожать поперся, нам в разниє сторони.
- Да, так.
- Что так, хватит играть в Джеймса Бонда. Я же тебя знаю! Ты чем то обеспокоен!
- Вау! Ты по русски говориш правильней меня! – імпровізований замах на вбивство – Ладно, ладно, я узнал, что ты ооооочень сильно напрягаеш нашу Звезду Ивановну. (Для тих хто не знайомий з нашою шкільною ієрархією: З. І. Ласочка (останнє ініціатива самої місс), або по паспорту – Зинаида Ивановна Сахарова – шкільна місс, неземний голос, талант на таланті, але все з приставкою шкільна і місцева і за кошти батька. Для тих хто не зрозумів: ЗІЛ– мажорка, впевнена у власній особливості)
- Я?! Чим? Тим шо не падаю на коліна кожен раз як вона заходить, чи може тим що не беру участь в її дебільному КВК, що… Та що ж я всім зробила, чого я всім щось повинна, зобов’язана, приречена… Коли мене лишать в спокої…Аааааар…
- Ти лідєр. Но…
- Шо но?
- Ізвєні…Я послєднєй каплей стал…Ізвєні…
- Ну, ну. Що ж цього варто було очікувати. Новий жеребець і не в її стайні!…-тиша. Обоє мовчимо– Клеїлась?
- Агм… Потом Верка рассказала, как она гнала на тебя, что типа такая девочка, как ты может парня превлечь только…
- Ну що ж ти замовк? Все одно я знаю, про що ця …істота може подумати. Їй на більше мізок не стане. Вона на мене когось натравила?
- Якихось гопів, типу скіни-патріоти.
- Давай домовимось що ти не будеш мене захищати, це небезпечно. Ну що вони мені зроблять? А тебе можуть забити до смерті, ти ж з Москви приїхав і всі це знають.
- Да-уш, «ну що вони мені зроблять»? Лише обличчя тобі спотворять.
- Ага значить вона точний заказ зробила, цікавенько!
- Што тєбє цікавенько Т И нє понімаєш? – цікаво він спеціально спинився під ліхтарем? Ні! Відповзає в тінь. Не хоче щоб очі його бачила. Але я вже бачила. Краще б що ні, бо там тривога і течаль, так сумно…Ех…Не дивно, що ЗІЛ біситься він мабуть найгарніший хлопець в класі та ще й з Москви, а я й не помічала, що воно таке миле це дитя 1,80 зростом.
- Ти смішний! Пішли, переночуєш в нас. Додому тобі вже пізно чалапати, маньяки всякі.
- Ага, чтоб Петька завтра іх вєличєству доложил?
- Ну і хай доповідає! Мені фіолетово в червону крапочку! Тим більше, шо ті козли за нами теліпаються, так шо вона може й раніше взнає.
- Вот видиш!
- Вижу, шо вони замерзли і я не певна, шо їм сказано тебе не чіпати.
- Пішли, брат притяг нове кіно, а завтра п’ятниця, і лише чотири-уроки-бо-педрада.