чомусь так важко дихати ніби хтось забрав все повітря навколо і наклав табу на серцебиття. втрачаю останні обриси своєї нормальності. розум повільно божеволіє. так легше. так можна вірити в різні реальності. свято вірити. навіть в Бога. я вірю, Господи. я вірю! я маю вірити. бо вірити в пусте чорне ніщо для тих кого я не змогла втримати поруч - так єгоїстично боляче. і немає болю більшого для людини ніж власний. я не відчуваю, не відчуваю вже нічого. я так дового не хочу жити, але живу. може це мені кара за таке бажаннячко. а може... ще десь є якась справа для мене, і треба тільки дожити, доіснувати до зустрічі з нею. треба...хотіти, вірити, сподіватися. чом все так нереально. чому ж важко дихати. чому мої мрії вбивають. чому все повторюється і повторюється. речі ходять по кругу. і я вже вдруге стою на тому ж місці. тільки роки пройшли, а біль не змінився і ступор такий самий на смак, як і в 15. я відмовляюсь так жити. я відмовляюся не знати. я хочу розуміти навіщо...
неможливо, як сказав один мудрець нашого часу: "ви діти, що досягнули мети". досягли нарешті, але вже не знають, що то за мета. таке оповідання є фантастичне. про те як зореліт простував століття до чужих світів і бігато поколінь змінилось на його борту, і всі пам'ятали, що останнє покоління досягне мети, але...ЯКОЇ МЕТИ???
бути просвітленими, блін. така наша долі. предки наші так хотіли щоб всі не землі були розумні освідчені, они написали мільйони книжок, назнімали фільмів, наробили відкриттів і все для того щоб ми зараз могли якісно просвітитись в інтернеті. от тільки ми сприймаємо це як належне і для нас це не мета .а залежність. навіщо нас народили? щоб продовжити людський рід, щоб зберегти деградовані людські гени і передати їх черговому виду. але це тільки якщо вірити, що ми не випали з потоку еволюції а все ще маємо якесь значення на цій планеті. адже те що не має тут зачення не має і майбутнього.
завжди казали, що діти це майбутнє...хм...а ми втрачаємо самі себе так непомітно для решти, і так невблаганно.
і що робити, і хто винен?