лялькам малюють емоції на їх фарфорово-пластиково-гумових обличчях. в мене немає фарб, шкода. хоч зараз вони мені й не потрібні я цілком охоплена сумом. мабуть люди тепер бачать, що я живу. вони помиляються. я не живу. на вузько-окому сході вважають, що фізичне дихання - це лише відголосок дихання душі. моя душа вже давно не дихає. не вміє, як в ляльки, що плаче і кличе маму - мої легені дихають, а я ні.
здавалося самотність доб'є мене остаточно, але ж ні навіть спокійно від того що ніхто мене не бачить. все відбулося так, як повинно, але я не вірю. не їочу, не можу. навіщо мені моя душа, якщо жоден демон не хоче взяти її за угоду.
навіть ті монстри, яких нема, небажають мене. все знов замикається. я не вмію змінювати. тільки спостерігати. чому? чому ті зміни, які можливо мені вдається зробити я не помічаю. однак, кажуть, люди краще запам'ятовують те що було поганим, а добре приносить миттєве щастя і невдоволення швидкоплинністю миттєвості.
не хочу читати, що пишу. чхати хотіло моє я на орфографію і синтаксис. я лише чергова нездара, яку забагато хвалили все життя. тому зараз навіть маючи силу і здатність до неймовірних речей я...НЕМОЖУ...одного разу дізнавшись правду, як її забути. я нікчема зациклена на своєму я...на своїй ненависті до нього. воно мені непотрібне, мені потрібне зовсім-інше-Я, бо я маю жити, ходити, думати, видератися, комплексувати, сміятися, закохуватися, гратися...і так щоб це дійсно робило моє Я, а не необхідність-виглядати-як-людина.
сумно від того, що це ж не тільки зі мною такі проблеми. я навіть бачила ЇХ. людей хворих цією недугою. от тільки їхні душі ще дихають, але вони вбивають їх усімадаступними методами. моя ж хвороба має хронічний характер, бо почалась вона зі смерті моєї душі. тож мені вже нема порятунки. але вони все ще рятують себе. хто виліковується, а хто й помирає...
тільки немає десь в радіусі моєї дії істоти що вже перехворіла цим і матиме право сказати: "зачекай трохи і тебе попустить", або хоча б тебе не попустить ніколи, але ти зрозумієш нащо ти тут і що маєш робити...