[281x350]
Улюблений столик біля вікна в улюбленій кав’ярні знову був вільний. Авжеж, кому захочеться о дев'ятій ранку пхатися у такі світи, щоб випити горнятко кави? Я ж завше смакувала той ароматний напій тільки в цій маленькій кав’ярні на самому краєчку міста. Можливо, через те, що кава тут була якась особлива, а може, тому, що тут жили мої спогади й народжувалися мрії...
Своє перше, а тому незабутнє кохання я зустріла саме тут одного сірого туманного ранку. Дивак у в’язаній шапочці й строкатому шарфі щоранку сідав за столик навпроти й замовляв таке саме „Еспресо”. Він брав свіжий номер газети й удавав, ніби зосереджено читає новини. Насправді ж через дірочку, що її майстерно продирав у газетному папері, спостерігав за мною.Я вдавала, ніби вивчаю пейзаж за вікном, хоча знала, що йому подобається дивитися на мене, і від цього ставало особливо тепло ( а може, то грів душу й тіло улюблений напій?..).
Гра в підглядання тривала б, напевно, до нескінченності, бо він вочевидь був не із відчайдухів. Я вирішила взяти ініціативу у власні руки. Якогось ранку я просто підійшла до нього й запропонувала випити кави. Орест (виявляється, його й звали оригінально!) ледь не ошпарився від несподіванки. Оговтавшись, таки пересів за мій столик. Відтоді ми щоранку приходили до цієї кав’ярні, щоб почати день разом.
Виявилося, що Орест працює в одній з найвідоміших лікарень міста кардіологом. Я - за фахом психолог, любила жартувати, що наші професії – споріднені, бо ми лікуєм той самий орган, тільки-от різними методами...
Довгі ранкові кавування, звісно, переросли у почуття – справжнє, щире і шалене. Нам було так добре разом, що світ навколо здавався веселковим і сповненим щастя. Маленька кав’ярня віднині стала островом для двох сердець. Ми розуміли одне одного з півслова, відчували, що є половинками одного цілого.
У нашому житті були й гори, і відпочинок на морі, але однаково, повертаючись до міста, ми кожен ранок починали у маленькій кавовій оазі з горнятка запашного напою. Вона тішилася з цього і ... боялася. Боялася майбутнього.
„Усе так добре, що аж страшно”, - ця думка дедалі частіш непокоїла мене й підступним черв’ячком точила мозок. Орест тільки сміявся з її побоювань і благав не думати про лихе, мовляв, негативні думки матеріалізуються... А якось після чергового мого нападу страху просто надягнув мені на палець обручку з рубіновим сердечком. Я аж подивувалася з того, що він вчинив так сміливо. Але противитися й не збиралася – давно ж бо чекала, коли Орест нарешті зважиться освідчитися...
А наступного тижня проводжала його до аеропорту. Сама ж переконала його не відмовлятися від пропозиції попрацювати за кордоном.
...Довгі тижні виливалися у ще довші місяці чекання. Я щодня писала йому листи. І щодня отримувала послання від нього. В одному з них Орест повідомив, що його контракт продовжують, а тому запрошував мене до себе. Однак я завагалася, чи варто мені кидати налагоджене життя в рідному місті й мчати за кордон – у невідоме. І я, така смілива й рішуча, не наважилася.
Листи від Ореста почали надходити рідше. Та й я не мала часу, аби на них відповідати, бо якраз фортуна повернулася до мене обличчям. І я вирішила, що кар’єра – головне... Хоча й дня не минало, щоб вона не завітала до улюбленої кав’ярні на горнятко улюбленого „Еспресо”. Ковтала сльози упереміш із кавою і, сильна і впевнена у собі, йшла на роботу...
...Спливли роки. Я досягла неймовірних вершин у кар’єрі.Пізніше навіть заміж вийшла. Але шлюб не витримав випробування на міцність, бо я постійно порівнювала чоловіка з Орестом... Такими ж безперспективними виявилися й інші її романи – жоден чоловік не міг дорівнятися до коханого.
... Взимку знову був такий ранок, як багато років тому, коли дивак у в’язаній шапочці й картатому шарфі спостерігав за мною крізь дірку в газеті. От би повернути ті роки! Як багато я змінила б у власному житті! Задумливо сьорбаючи каву, я дивилася у вікно на і вкотре переживала подумки найпрекрасніші миті свого життя. „Дівчино з ароматом кави, може, ти вже не будеш така горда й нарешті погодишся стати моєю дружиною?”. Спочатку я подумала, що втрачаю глузд. Але запитання знову виринуло з динаміка. Назустріч ішов симпатичний пан з букетом квітів. „Сподіваюся, ти не пожбурила кудись ту обручку, що її колись тобі подарував? Оксано, якби ти знала, як довго я до тебе йшов... Думав, що зможу влаштувати життя без тебе. Навіть одружився. Але нічого не вийшло – ми з дружиною виявилися надто різними... Знаєш, тепер ніхто не заперечить, що ми з тобою – половинки одного цілого!”.
Нам знадобилося багато часу, щоб збагнути, що наше призначення на цій землі – бути разом. Кар’єра, статки, визнання – ніщо, коли поряд нема коханої людини, коли поряд не б’ється рідне сердечко. Я здолала вершини, щоб усвідомити, що увесь цей час просто тамувала біль втрати. Він, здобувши славу, зрозумів, що найбільше його досягнення у житті – кохання до мене!!!!!!