. Так починається мелодраматична комедія накшталп тих, що роками пиляться у папці з грифом "Утрачене кохання".
Глянь, на цій квітці давно вже облетіли пелюстки. Запам'ятай кволе стебло, висохлу серцевину і ледь чутний запах вогкості. Придивись де вона лежить і намагайся стримати в собі будь які емоції. Просто мовчи і роби висновки. Від дня вашої зустрічі твоє ім'я пишуть лише у некрологах та на гранітних плитах. А тепер змирися з цим і йди: то була квітка яку він тобі так ніколи й не подарував.
Кажеш, самотня і втомлена від паленого коньяку, ментолових сигарет і його байдужості; кажеш, що інакше не можна позбутися спогадів, але не помічаєш, що горе вміє плавати и ховатися в закопчених легенях. Горе не має меж, і з цим потрібно лише змиритися. Або витравити зі своєї душі чистим повітрям та кефіром. А втім – обирай сама.
Не вір, що в тебе має бути половина. Усі люди різні і ніколи не будуть доповнювати одне одного. Скоріше все відбувається навпаки. В людських стосунках простежується закон протилежностей.
Не плач, маленька, колись і ти знайдеш людину, здатну обожнювати тебе. От тільки чи звернеш на неї увагу?
Щасливі не ті, що кохають, а ті, кого кохають. Хіба не збагнула?
Невже ти віриш у його повернення? Мертві ніколи не воскреснуть. І навіть якщо це станеться, їх буде менше, значно менше, адже душа, вона….не воскресає.
А забувши забуваєш назавжди,
Я давно вже не молюсь Феміді,
Не присвячую тобі свої вірші,
І волосся не фарбую в колір міді.
А забувши забуваєш самоту,
Чорну стрічку з поминального букету.
Я без тебе за тобою не піду,
Не порину в голе небо з криком "Де ти?"
А забувши, забувається весна,
І не мають вже різниці хвилі диму.
Ти не мій і я вже не твоя,
Що між нами? тиша? сльози?
рими…