В колонках играет - DDT
Настроение сейчас - happy

Темінь…
Почалось все з дискусії…А відбувалась вона з невідомими людьми, обличчя яких я не бачила, а чула тільки їхні голоси. Стояла я в темній кімнаті спиною до невідомих співрозмовників і дивилась вперед, а точніше в стінний отвір, який не давав зануритись усій кімнаті в повну темінь. Цей отвір слугував виходом на балкон, на чудовий балкон, який був оточений низькою металевою огорожею. Скільки йому років точно не можна було визначити, але, певне, що багацько. Хоч мав вигляд не новий вже, а в ньому я вбачала щось рідне і знайоме мені.
Дискусія… Що до дискусії, то полягала вона в тому, що невідомі запевняли мене в тому, що я не зможу злетіти з балкону другого поверху, на якому всі ми перебували. Звичайно, я знала, що зможу, але в останній момент я завагалась в собі, в своїх можливостях…Невже й справді я не зможу?! Ні! В це не вірилось, не хотілось вірити. Я вдягла на спину ранець і вибігла з темряви на балкон та зупинилась, вагаючись…Боковим зором бачила подругу, яка розбігшись злітала додолу. І от... я підійшла до краю балкона…Там, де я стала не було огорожі, і цемент, з якого був зроблений сам балкон, просто різко закінчувався. В голову прийшла ідея…я заплющила очі, розвела руки в сторони і просто довірилась вітру, який має допомогти. Я не помилилась. Тільки-но розвела руки, як дмухнув вітерець, підхопив мене як листя восени, як невагому, легку частинку. Я розплющила очі, легко приземлилась і була вже як ніколи впевнена в собі.
Ми з подругою вирішили піти вліво, обійти наш будинок. Назвати цілковито нашим його не можна було, ми просто були до нього ніби прив’язані. З вигляду це досить старий двоповерховий будинок. Деякі вікна в ньому були без скла, а деякі мали і скло, і навіть металеві грати.
Надворі зараз була осінь…Більшість дерев скинули з себе ще не все листя, але на землі його було вдосталь. Можна було йти по пожовклому листю і підкидати його ногами, а воно б постійно злітало і неминуче падало б додолу. В цю осінню пору тут досить похмуро і ледь-ледь можна розрізнити день і ніч. Не дивлячись на це, ми завжди знаємо, а точніше відчуваємо, коли день, а коли ніч, бо з ними пов’язані деякі речі, які ми повинні виконувати… Вдень ми повинні бути в будинку, а вночі - надворі. Ніч, як я казала, не темна, все видно як вечором. Коли ми в будинку і сонце вже заходить, то він, будинок, сам нас викидає, виштовхує поривом вітру, слід тільки нам підійти до балкону чи вікна без скла або металевих грат. Коли ми надворі і сонце починає сходить, ми підходимо до отвору без дверей і потоком повітря будинок ніби забирає нас всередину. Так і жили вдвох як сестри…
Сьогодні ж, коли ми були у дворі почало діятись щось незвичне…Землю де-не-де почало затягувати якимось болотом, а дерева якоюсь пітьмою…Ми відступали від цих темних речей, але зовсім не боялись, а тільки вирішили піти на інший бік будинку дещо перевірити. Коли обійшли будинок, то побачили гори листя, які майже змикались в полу круг навколо отвору в стіні. Це трохи нас занепокоїло, бо якщо листя повністю зімкнеться, нам не буде через що дістатись в будинок, а це обов’язково. Тоді ми поклали колоду на місце, де листя не встигло зімкнутись, зайшли в полукруг і підійшли до отвору. В стінному отворі було темно і сильні потоки повітря засмоктували всередину, але все це, звичайно, не лякало нас. Після цього знову темінь…як все почалось, так і закінчилось…

Я прокинулась. Хоч сон і був якимось похмурим, він залишив приємний слід в душі. Мабуть, це через крила, через відчуття польоту, що підносять настрій, душу, допомагають відчути себе щасливим, вільним, незалежним…яке ж гарне це відчуття! хтіла б я насправді літати..!

[256x392]