Згадалось, як була в Києві на курсах, жила в гуртожитку з дівчиною з Львівської області. Цікаво було послухати, як вона говорить. Взагалі, люблю слухати, як люди говорять чистою українською мовою, хоч сама і не говорю. Я не скажу, що її мова була літературною українською, бо в ній було багато діалектизмів, та от саме через те вона і склала для мене цікавість. Перша фраза, почута від неї, яка вбила мене на повал, була: "Ти вже поскладала свої лахи в шафу?" В моєму розумінні "лахи" - це якесь лахміття, дрантя. Ну, я з самоповаги перепитала, що за лахи. Виявилось, лахами у неї вдома називають одяг.) Ще кілька таких слів, що врізались в пам'ять:
мотика - сапа;
бульба - картопля;
"граблі", "жабка" - то наш "крабик", щоб заколювати волосся.
А в нас у вжитку є таке слово «балакати». Пам’ятаю, як в школі це слово виводило з рівноваги нашу вчительку укр.мови. А означає воно «говорити», «розмовляти».
Сама я в повсякденному житті говорю на суржику. І в містечку моєму, всі, хто не говорить російською (а таких меншість), ті говорять на суржику. А от в обласному центрі, навпаки, більшість російськомовного населення. Української тут на вулиці взагалі не почуеш. Для підтвердження: пам'ятається мені один мій експеремент. Суть була в тому, що я підходила до продавщиць на ринку, і розмовляла з ними українською. Більшість дивилася на мене здивованими очима і перепитувала: "Шо-шо?" А одна взагалі запитала, чи не з Західної я України часом? Така от реакція була в українців на українську мову. Ще в школі мене мучила думка, - чому так: англійці вдома розмовляють англійською, французи – французькою, тим же росіянам чомусь не дуже кортить заговорити українською, і лише НАШ народ в СВОЇЙ країні розмовляє мовою чужої держави?
Побувавши перший раз у Києві, мене вразила там кількість людей, що розмовляли українською. Українську мову я чула скрізь: на вулиці, в метро, в маршрутці. Мене це тоді дуже вразило, але приїхавши додому, одна людина опустила мене на землю, запевняючи, що корінні кияни розмовляють російською, а українською – приїжджі, які заполонили Київ. Правда, це так?
Вирісши серед російськомовного населення, я обома руками за українську мову на вулицях, в школах, в ВНЗ. І я проти другої державної мови, і не лише тому, що не бачу в ній необхідності, а головною мірою тому, що проголошення другої державної мови буде смертним вироком для почавшої відроджуватись української мови.

Ось так воно виходить, що я обома руками за українську мову, а в щоденнику якась мішанина з російсько-українських постів. А що ж мені робити, якщо думки у мене – вони то українською, то російською?! Завести 2 щоденника? Тоді ще. В мені живуть 2 особистоті: оптиміст і песиміст. Виходить, ще 2 треба заводити: один оптимістичний, другий песимістичний. Це вже 4 (!!!) Ні, краще вже хай буде мішанина)))