Люблю своє минуле. Думки про нього змушують плакати, я спиваюся своїми слізьми. Слова моєї немічності роз’їдають шлунок. Треба медитувати. А потім спати.

Постійно вдягаю маску циркового клоуна, безпомічної дитини, незнаючої та нерозуміючої. Але змиваючи цей грим, потрапляю в драматичний театр, а з відти з травмами до потрібного відділення найближчої лікарні. Мені дають подихати випарами несправжнього щастя, щоб я звикла. Маски залишають після себе глибокі порізи й навколишність думає, що я сама завдаю собі шкоди.

А потім накладаю собі холодні оцтові компреси, щоб не чути запахів минулого. Вони, ще колись давно, змішались з поцілунками на покритій мурашками ділянці моєї шиї. Це приємне минуле.

Зараз на моєму тілі купа бинтів, а дихання тяжке від спогадів з гіпсу на (в) грудях. Знаєш, рани почали гоїтись з пальців на ногах, змінюючи поранені нігті на французькі педикюри, бо мені потрібно ходити серед інших, не показуючи своїх поламаностей. Потрібно було тобі піти. Ти це добре знаєш. Тому цей перший крок зробила не я.

Але моя фізичність зцілюється. Сама

Приємно згадувати… прості слова й спільні образи. Потім розчиняючи їх в ацетоні, щось на зразок олійних фарб, що були на моїх долонях.