В колонках играет - Аве Летиция

У пляшці закінчилося пиво. Вона повільно, к легенький перший сніг падала у депресію. Затяжну і чорну. Перед очима стояв образ двох постатей. Вона третій день не розуміла що це було. Червоні викрашені короткі патла і довгі випалені частим фарбуванням, світло-руді....
Усвідомлення безпорадності показалося чорним проваллям без дна і верху, без сторін, і без будь-яких усвідомлень. Чорна німа вічність. Яка несе тіло в нікуди, залишаючи його на місці. Вона пробирається у найпотаємніші закутки душі і вкриває їх чорним траурним мереживом. Це перший крок до кінця.
Вона думала лише про те, що якби була розумнішою, то...... Ця часточка якби не давала вільно дихати, поступово роз*їдаючи всі кліточки дитячих легень, які без того давно знищені. Це жахливе слово, що дозволяє говорити про те, що не суміжне з реальністю.
В той час відключилася логічність і вона не придумала нічого розумнішого, ніж сісти навпроти. Вона дивилася на них і не могла зрозуміти, що це.... Вони надто схожі. Такого не буває. «В нашому світі все буває», чується їй десь під корою мозку, немов промовляє до неї старий добрий приятель, який ніколи їй не збрехав. Вони надто схожі.... Занадто..... Якби тільки він, але і вона схожа.... Схожа на ту, кого вона, як вона гадала ладна вбити. Але нічого не зробила. Це була не вона.
Вона могла б написати листа. Ще одного. Наступного. Надто експресивного чи меланхолічного. З вкрапленнями голої готики і літрами крові. З чорними сльозами і розірваними венами. З вбитими чорними кішками і трупами маленьких дітей. Але, до чого тут діти? Не в цьому випадку. З зеленими очима, наповненими болем і постмодерністськими штучками. Вона могла б.... Але не стала. Не варто. Це нічого не змінить. Ніхто ніколи нічого не змінить. Так буде вічно. Так має бути.
Чорний колір і уривки депресії.
Вона померла. Більше її ніколи не буде.
Я буду жити замість неї........

Зз-а вікна вигулькнула чорна постать маленького чортеняти. Їй найбільше подобалося те, що ніхто ніколи нічого не зрозуміє....