В колонках играет - Маврик – любовь и боль

З недавнього часу їй почали надто подобатися всі компліменти в її сторону. Це дуже тішило її самолюбство. Ніхто за останні роки не сказав їй що вона некрасива чи дурна (хоча, про розум тут не йдеться, вона більше не хотіла бути розумною). Вона знала що вона красива, що інші це бачать і оцінюють. Вона знала ціну собі. І тому дуже зверхньо і холодно відносилася до інших. Вона вважала їх нікчемними, нижчою расою.
Хоча, були істоти, яким подобалася її зверхність. Це були істоти, що прагнули до боротьби, до змагань за власність. Вони прагнули заволодіти тим, що ніяк їм не належало. Але дуже скоро здавалися, оскільки розуміли що в цьому випадку вони безсилі.
А їй було байдуже. Вона знала що так має бути, адже вона краща за них. Вона вища за них.
Від неї віяло таємничим холодом. І всім хто хоч раз її бачив назавжди запам*ятовувався цей холод. Холод, від якого замерзали сльози на очах і холола кров в жилах.... Холод, від якого серце вкривалося дрібним дощем з льоду і синіли губи... Холод, який нагадував смерть. Але люди, не зважаючи на страх смерті, дивилися на неї, не відводячи погляду, мов зачаровані.
Вона зверхньо поглядала на світ своїм льодяним поглядом. Немов, заморожуючи все довкола. Вона давно шукала в світі неабсурдну річ. Щось таке, що мало б сенс для існування. Але всі роки пошуку були змарновані. В її поле зору не потрапляла річ, варта її уваги. Але в глибині своєї льодяної душі вона знала, що така річ існує у всесвіті.
Вона могла годинами просиджувати в найтемнішому закутку свого сірого пустого замку, вдивляючись в далечінь. Мріючи про сонце. Єдину річ, яка варта була б її уваги в цьому жалюгідному світі сірих сліпих людей. Але за законом жанру, вона не могла побачити сонце, бо воно своїм полдум*ям розтопить її льодяне серце. І тоді вона помре.
Вона ніколи не виходила до сонця. Заливаючись холодними сльозами, які зразу ж перетворювалися на ідеальні льодові кристали, вона мріяла про сонце. Уявляла його золоте магічне світло. Його тепло, яке воно дарує всьому живому. Його незрівнянне бажання жити.... Вона хотіла бути такою ж. Але усвідомлювала, що в цьому житті це нереально. Та й в наступних теж...
Вона довго томилася в темному підвалі свого холодного замку. І вирішила іти до сонця. Байдуже що буде. Нехай воно розтопить її серце... Але вона мусить побачити його неймовірну красу... І померти щасливою....

Фосфорне закінчення:
Тепер з неба падає фосфорний дощ. Це краплини серця снігової королеви, яке розтопило червоне сонце......................................................................