В колонках играет - Ария
Настроение сейчас - Піти повіситись??

Надворі зовсім стемніло. Вона одягнула улюблені чорні капрі з ланцюгами до кісточок, чорну сорочку, браслети з шипами і пішла гуляти містом. В пошуках когось, хто здатен зрозуміти. В повітрі відчувався холод, до якого вона давно звикла. Він завжди її супроводжував. Холод і самотність. Вона мовчки переставляла ноги по темній землі, не знаючи, не думаючи про те, що там, за наступним поворотом. Якось дивно пахла липа. Вона намагалася знайти когось, хто здатен зрозуміти її божевільну філософію, її музику, її манеру одягатися, її світ... Незважаючи на те, що подруги, друзі, родина давно запевняли її, що того, що вона шукає в природі просто не існує, не існувало, і існувати не може. Але надія помирає останньою, тому вона продовжувала мовчки переставляти ноги і вдихати запах невідомості. В навушниках вуйко кричить: «...Ты без меня хоть застрелись. Все решат, что это твой каприз, повтори его на бис…» На душі надто млосно, безнадія, сум, дивний неприродній спокій... Вона думала про смерть. Вона завжди про неї думала. Смерть стала частиною її думок. Невід*ємною частиною її самої. Смерть стала нею. Вона стала смертю. Тому, не дивно, що не раз побачивши її люди хрестилися, шепотіли: «свят, свят, свят»... Вона давно звикла до цього нерозуміння.
Отож, її зелені, наповнені болем очі, в темноті шукали щось, що здатне зрозуміти. Буд-що, що-завгодно, щось, що здатне зрозуміти її. Їй було байдуже якого воно буде вигляду, кольору, смаку, запаху, і чи буде в цього щось оболонка взагалі. Головне, щоб воно робило вигляд, що йому цікаво, і воно її розуміє. Були випадки, коли хтось робив вигляд, що розуміє її, але це було недовго, бо довго робити вигляд що розумієш коли точно ніц не розумієш – непосильно для слабодухих створінь, що зустрічалися на її шляху. Тож вона крокувала далі. І так могло тривати вічність... Вона не могла ніяк зрозуміти, що, мабуть, її подруги, знайомі, родина були праві. І вона приречена на самотність. Приречена на божевілля.