іноді здається що життя прожите вже давно,
іноді здається що це вже десь колись було,
іноді здається,що немає шляху ні вперед, ні назад,
лиш стояти й дивитись на нічний зорепад,
що світить яскраво, так німо й бездушно,
летить...а насправді-стоїть непорушно,
й вдивляється в тінь на землі під собою
й питає себе:"хто там плаче зі мною?"
так сумно і боляче...так тяжко мені,
блукаю свідомістю...я гола в вбранні,
шукаю людей і втікаю від них,
ховаю обличчя від поглядів злих...
оглядаюсь назад-ані сліду, що тут хтось пройшов.
в гонитві за сном хтось реальність жорстоку знайшов,
і отримав квиток на останній проїзд в нікуди
померти в житті...чи жити у смерті завжди?