Осінні айстри очима українських поетів.
15-11-2010 14:20
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
[265x400]
Костенко Ліна :: "Двори стоять у хуртовині айстр..."
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
[показать]
Пально Юлія :: Розкидала осінь айстри в подвір’ї
Розкидала осінь айстри в подвір’ї
І яблука, й золото в лініях дня;
Над спокоєм хаток димок надвечір'я,
І сонце сідає в розбите горня...
І сутінки кидають тіні на мисник...
І тиша, і щастя за синім вікном;
Ти нижеш мені із калини намисто
За сірим старезним дубовим столом.
Ми вимели звідси і страхи, і біди,
З кватирки бринить сонце, м'ята і пух.
Тут згодом стрибатимуть весни і діти
І матимеш в пам'яті кожен їх рух...
І осінь стелить постелю із клоччя
Кожному з яблук, що впало в траву.
Тримай мене так ось, за руку ...до ночі,
Що святить в цямрині воду живу...
Розкидала осінь айстри в подвір'ї,
Цілунки зоставила на листках...
І щось таке ніжне є в цьому повітрі,
І щось таке рідне у вечорах...
[показать]
Владимир Сосюра :: Айстри задумані, квіти останнії
Айстри задумані, квіти останнії,
осені пізньої сльози багрянії…
Сумно шепочеться вітер над вами,
і обмиває вас небо дощами.
Ви як любов, що весни не зазнала
і як вечірня зоря одсіяла.
Айстри задумані, квіти останії,
осені пізньої сльози багрянії…
[показать]
Ю. Калашник :: Дотліли айстри
Дотліли айстри в сутінках осінніх,
Холодна ніч торкнулася чола,
А я стою в саду своєю тінню,
Чи мною - тінь, чи ми удвох, чи я.
Так тихо... Чути, як моргають зорі
І як на клені помирає лист.
А пам'ять - аж занадто неозора,
І щоб забути, треба мати хист.
Закреслить слід мій рискою прямою
Криштально-чистий килим із роси.
Наївна! Наче можна за стіною
Сховатись від пекучої сльози...
[показать]
Олександр Олесь :: Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, –
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
І вгледіли айстри, що вколо – тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, –
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
[показать]
Личко рожевої айстри :: Роман Гудба
Світ розтуляє очі серед безмежжя снів.
Вітер тієї ночі так під вікном тужив!
Вишкирів хижо ікла, коси омелам рвав,
Бився, як птах, у вікна, так проклинав і звав.
Щось починав просити, наскрізь - безсилля й гнів;
Солодко спали діти, затишно гніт чадів.
Й ніби надбита цитра, болісно так звучав
Голос отого вітру, шо під вікном ридав.
Паморозь вкрила зорі, й враз сполотнів і стих,
Вітер побрів поволі в першогрудневий сніг.
…Вранці таємний майстер намалював на склі
Личко рожевої айстри у крижаній труні.
[показать]
Omega :: Жовті айстри
...І оркестр вмить завмер – тільки тиша одна на слуху.
Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.
Замовкає усе, розбившись у стінку глуху -
лиш у першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.
Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,
і здригнулися враз – і партер, і балкони, і ложі –
провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий...
Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –
нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –
тільки звук, тільки ритм – що від мертвої точки до висі.
Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав –
впав у шквал, дикий шквал - мимоволі йому підкорився.
Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,
і здалося – весна несподівано вдарила в струни.
Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь - підків,
грім у небо гримів, перекочував горами луни.
Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,
так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,
ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода...
Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.
О яка була гра! Диригент був –у леті струна,
його змаху руки підкорялося все безвідмовно –
від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,
і реальності нуль - лиш симфонія і підсвідомість.
Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так -
розірвеш грудну кліть - бризне кров на сюртук і сорочку.
А воно тріскотить, відбиває напружений такт...
Тільки в першім ряду жовті айстри - і сльози...і мовчки...
Гру закінчено. Тиша – ні руху, ні звуку – лиш пульс
у джерельцях німих - тих що б’ються в усіх біля скроні.
Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус
чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.
Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,
що немов чарівник – розчахнув кожну душу, як вікна...
Рухом палички він діставав
неба й зорі з орбіт -
на землі між людей щоб побільшало радості й світла.
Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич -
квіти ті дорогі, і як водиться, пак - екзотичні.
Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч –
і лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.
І маестро збагнув, що навіки для себе пропав,
що його полонили ці очі, ці брови, ці руки,
і земля, по якій він антично донині ступав –
захиталася враз, поглинувши картини і звуки.
Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці,
зблід маестро, відчув - без єдиного слова освідчень...
Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці,
і повержений час,
і коханням освячена вічність
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
[265x400]Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
[показать]Пально Юлія :: Розкидала осінь айстри в подвір’ї
Розкидала осінь айстри в подвір’ї
І яблука, й золото в лініях дня;
Над спокоєм хаток димок надвечір'я,
І сонце сідає в розбите горня...
І сутінки кидають тіні на мисник...
І тиша, і щастя за синім вікном;
Ти нижеш мені із калини намисто
За сірим старезним дубовим столом.
Ми вимели звідси і страхи, і біди,
З кватирки бринить сонце, м'ята і пух.
Тут згодом стрибатимуть весни і діти
І матимеш в пам'яті кожен їх рух...
І осінь стелить постелю із клоччя
Кожному з яблук, що впало в траву.
Тримай мене так ось, за руку ...до ночі,
Що святить в цямрині воду живу...
Розкидала осінь айстри в подвір'ї,
Цілунки зоставила на листках...
І щось таке ніжне є в цьому повітрі,
І щось таке рідне у вечорах...
[показать]Владимир Сосюра :: Айстри задумані, квіти останнії
Айстри задумані, квіти останнії,
осені пізньої сльози багрянії…
Сумно шепочеться вітер над вами,
і обмиває вас небо дощами.
Ви як любов, що весни не зазнала
і як вечірня зоря одсіяла.
Айстри задумані, квіти останії,
осені пізньої сльози багрянії…
[показать]Ю. Калашник :: Дотліли айстри
Дотліли айстри в сутінках осінніх,
Холодна ніч торкнулася чола,
А я стою в саду своєю тінню,
Чи мною - тінь, чи ми удвох, чи я.
Так тихо... Чути, як моргають зорі
І як на клені помирає лист.
А пам'ять - аж занадто неозора,
І щоб забути, треба мати хист.
Закреслить слід мій рискою прямою
Криштально-чистий килим із роси.
Наївна! Наче можна за стіною
Сховатись від пекучої сльози...
[показать]Олександр Олесь :: Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, –
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
І вгледіли айстри, що вколо – тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, –
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
[показать]Личко рожевої айстри :: Роман Гудба
Світ розтуляє очі серед безмежжя снів.
Вітер тієї ночі так під вікном тужив!
Вишкирів хижо ікла, коси омелам рвав,
Бився, як птах, у вікна, так проклинав і звав.
Щось починав просити, наскрізь - безсилля й гнів;
Солодко спали діти, затишно гніт чадів.
Й ніби надбита цитра, болісно так звучав
Голос отого вітру, шо під вікном ридав.
Паморозь вкрила зорі, й враз сполотнів і стих,
Вітер побрів поволі в першогрудневий сніг.
…Вранці таємний майстер намалював на склі
Личко рожевої айстри у крижаній труні.
[показать]Omega :: Жовті айстри
...І оркестр вмить завмер – тільки тиша одна на слуху.
Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.
Замовкає усе, розбившись у стінку глуху -
лиш у першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.
Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,
і здригнулися враз – і партер, і балкони, і ложі –
провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий...
Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –
нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –
тільки звук, тільки ритм – що від мертвої точки до висі.
Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав –
впав у шквал, дикий шквал - мимоволі йому підкорився.
Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,
і здалося – весна несподівано вдарила в струни.
Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь - підків,
грім у небо гримів, перекочував горами луни.
Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,
так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,
ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода...
Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.
О яка була гра! Диригент був –у леті струна,
його змаху руки підкорялося все безвідмовно –
від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,
і реальності нуль - лиш симфонія і підсвідомість.
Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так -
розірвеш грудну кліть - бризне кров на сюртук і сорочку.
А воно тріскотить, відбиває напружений такт...
Тільки в першім ряду жовті айстри - і сльози...і мовчки...
Гру закінчено. Тиша – ні руху, ні звуку – лиш пульс
у джерельцях німих - тих що б’ються в усіх біля скроні.
Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус
чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.
Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,
що немов чарівник – розчахнув кожну душу, як вікна...
Рухом палички він діставав
неба й зорі з орбіт -
на землі між людей щоб побільшало радості й світла.
Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич -
квіти ті дорогі, і як водиться, пак - екзотичні.
Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч –
і лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.
І маестро збагнув, що навіки для себе пропав,
що його полонили ці очі, ці брови, ці руки,
і земля, по якій він антично донині ступав –
захиталася враз, поглинувши картини і звуки.
Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці,
зблід маестро, відчув - без єдиного слова освідчень...
Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці,
і повержений час,
і коханням освячена вічність
Комментарии (4):
Хтось принесе білі айстри, Скаже хтось — життя прекрасне, Так, життя прекрасне, а вона... )
[600x450]
[600x450]
Galadriel999
18-11-2010-01:28
удалить
У нас сейчас осень стоит - что начало весніы На сирене почки вот-вот раскроются!
Galadriel999, ух ты! вы решили догнать черниговскую обл, где второй урожай белого налива люди собирали 2 недели назад?
Комментарии (4):
вверх^
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник Осінні айстри очима українських поетів. | Морврана - "Aditum nocendi perfido praestat fidas" Дневник Морврана |
Лента друзей Морврана
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»