Потрохи загойдується, заспокоюється миттєвістю довжиною, мабуть, у вічність. Невимовне бажання спокою та повної свободи від усіх тих вагань та переживань.

Приголубила та оселила у своїй кімнаті батькову Трембіту, хочеться її кохати по-справжньому, тонкими та голосними відлуннями у своїх білих шторах.

З новими болями у шиї, але такими приємними. Ненавиджу себе за свої дурощі, адже все це не коштує того, що я могла раптово втратити. Дякую тобі, брате, що ти в мене такий є, саме такий, якого можна водити за руку тонкими бордюрами міста. І щоб сказати, як я тебе люблю...не потрібні слова, чи не так?

Кожен день я. Змінюючи класичну чорну вечірну сукню на свої, тепер улюблені, кеди, відчуваю себе у всьому. Навіть у жіночих панчохах, що двадцять хвилин ніяк не давались мені.

Просто не хочу нічого. Тому що поки у мене все є. З правом на "але". Величезне та неприємне "але".