Разом із переїздом до великого міста я закинула усі свої починання. От узяти хоча б цей щоденник.. Який там щоденник - тут немає коли зайвий раз посміхнутися собі у дзеркало, не те що.. Закинула вивчення японської, якою так мріяла оволодіти, натомість розпочала вивчати китайську, бо це треба по роботі, для відряджень. А між тим вона мені зовсім не до вподоби.. зовсім. І йогу теж ніколи згадати. Вдома заняття мені коштували 15 хвилин ходу та 20 гривень на місяць аби знімати велику залу з дзеркалами у будинку юного техніка, де справи прийшли у занепад із розпадом совка. Тут же якісь попсові заняттячка, де половину часу вони розминають пальці коштують дикі гроші, і їхати аж на Холодну гору бозна скільки. І весь час ти кудись летиш, поспішаєш, аби вкластися у чужі плани, та не зірвати якісь там поставки. Швидше, швидше, тільки б встигнути, тільки б вистачило часу.. аж тоді зупиняєшся і не можеш зрозуміти, а власне що я маю встигнути і для чого це мені. Розумію, що усі так, усі вже звикли, вони ж тут і народились, інакже може й не вміють. Тут домашнім печивом вважається печиво із купленого в магазині тіста, купленого там же цукорного пороху та знову ж таки куплених в целофані почищених горіхів. А я ж бо думала, що домашнє - це те, на яке витрачаєш три години часу на вихідних, постійно бігаючи до телефону, аби проконсультуватися з мамою, чого скільки кидати і як..
А книжки.. я вже призвичаїлася читати в метро, але 10 хвилин читання в день, це ж навіть соромно якось.. І всі заглядають через плече, а шо вона ото там читає? тю, дурня якась, іще й на "укрАинском"..
Мабуть годі жалітися, це діло я люблю і вмію :) Але як тут жити, як всі ці люди тут живуть і не впадають у розпач, і часу їм нібито вистачає, треба призвичаїтись, як ті метелики коло закопченого індустрією міста поміняли колір на чорний, аби їх не було помітно на чорних стовбурах..