Кімнату заполонила темрява… кімната наповнена біллю… мені сумно, я плачу.
Ти поруч… Лежиш, звернувшись калачиком і я відчуваю твій подих, твій страх, твій сум. Я хочу тобі допомогти, але я не в змозі… і від цього я вмираю, кожна клітина мого тіла відчуваючи твій біль, збільшує його в мільярди разів і розриває мене з середини. Не плач, будь-ласка, не плач…
Хочеш ми підемо дивитися на зорі і ти будеш загадувати бажання…
Хочеш ми будемо танцювати в світлі місячного сяйва…
Хочеш ми втечемо з цього безглуздого, безсердечного міста…. Тільки не плач…я ж поруч…
Я завжди буду поруч, навіть коли моє тіло остине і його поглине земля… Ти впізнаєш мене в шелесті дерев за вікном, відчуєш мене в теплі сонячного проміння… навіть в дощі, що йтиме за вікном, ти будеш бачити мене в його краплях… А поки я поруч… не плач…
Я знаю, що зараз тобі все байдуже. Життя здається не просто сірим, воно має чорний колір. Ти зливаєшся зі своєю сумрачною біллю, звинувачуєш всесвіт в своєму божевіллі, втікаєш від себе таємничими коридорами своєї підсвідомості… і не можеш знайти вихід…Не відчуваєш сліз, не чуєш голосів не бачиш темряви в кімнаті. Перестала відчувати мене. Ти так захопилася своїми переживаннями, що не помітила як я згасла…я помирала в тебе на очах, благала, молила… не плач, ти не чула… Останнє, що злетіло з моїх вуст – я кохаю тебе… і буду вічно з тобою… лише прислухайся, згадай і відчуєш мою присутність…
Я покидала твою кімнату, коли в вікно проникав перший промінь сонця… ти спала, а на твій мобільний прийшла смс, звісно від нього… він просив пробачення… я знаю ти пробачиш. Я вже не потрібна…я навіть не здатна втамувати твій біль… я вмерла…я тебе кохаю…