Привіт, зірка! Я скучив за тобою, моє сонце ясне, як мені без тебе прожити у системах роботи без права відпочинку? Як знову вільним стати, бути вільним у неволі власних почуттів. Я шукаю систему доступу до твого серця, пройти лабіринт і залишитись неушкодженим…В мене нема підказок, лише складні завдання без права запитання…
Друзі не помічники, лише я один…в кохання вірю…в його залишені уламки після дощу…
Вони сміються. Їм здається я збожеволів, та я живий і серце моє б’ється в ритм тебе. Тебе я бачу усміхнену сонцю. Таку живу і незвичну, зовсім доступну. Твій образ в серці ношу, як скарб заповітний. Доторкнуся і все зникне, і ти розсієшся як дим зі сходом сонця. Ти глибока як море, ти чарівниця з казок про щасливе кохання. Ти зачарувала мою душу, ти заховала моє серце і не віддала, хоч я просив і вперше гіркі сльози пролив. І почув кінець десь близько, та повірив в диво…Ти помираєш, ти з мене забираєш всі сліди, всі кроки нездійснені, всі слова не сказані ні в печалі, ні в радості думок. Я жалкую трохи і сумую за минулим…
Колись ти жила мною, була зі мною красою весни, коли двоє поруч існували.
Ніщо не заважало і далі так бути, та ти зустріла нове кохання. Не впевнилася, та вже утекла до нових зірок, падінь та злетів, у любові свої примари і свої закони, нерозкриті таємниці. А всього лиш людина, хлопець вдягнений в костюм і маючий роботу, всеодно залишається хлопцем.
Я такий як всі…То чому не ти? Я можу тікати, та, знаєш, від правди не втечеш, від мрій не сховаєшся…Але від кохання ранишся і якщо вчасно не підеш, рани, стріли, шрами від амура залишаться…Та я не боюся болі, повернись, молю, поки ще живий, ти заблукала, але ти моя, бо так вже сталося, я зустрів тебе вночі…побачив зірку, що спалахнула. Загоріла над небом, дала поштовх до дії, а потім все зникло розбилося в щент,бо ти пішла ……….
Все минає і це мине і колись, згадав тебе я посміхнусь, а поки що страждаю..