13 июля 1942

Дурак - это не обязательно Иванушка-дурачок. Дурак в наши времена порой заканчивает два факультета, занимает высокие должности, имеет ордена, партстаж. Они иногда кажется вполне обычным человеком.
Интересно, что за 25 лет ни одна аудитория не освистала его, когда он выступает на трибуне. Точно так же, как и блестяще умному, ему аплодируют во время его речи. Для этого у него есть абсолютно безотказные средства вроде имени великого Сталина, выкриков: "Не выйдет никогда!" Порой, заканчивая речь, дурак сам себе начинает аплодировать. Никто не бьет его за это ни графином, ни тухлыми яйцами, наоборот, все почему-то тоже начинают хлопать. Тогда он спокойно и величаво пьет воду, витирает пот. Заканчивает он свою речь, как извозчик подвозит вас к парадному, с шиком повышая голос, вместе с этим у него появляются магические, всем давно известные слова, потом уже, в самом уже конце он кричит: пусть живет одно, второе, третье и под громкие аплодисменты садится.
На работе он не работает, он не делает ничего, потому что он не в состоянии делать что-либо. Он может только что-нибудь "провернуть", "двинуть", "утрамбовать", "увязать" и т.п. Он распространен, как бурьян. Он повсеместно.
Другой, это не дурак. Это обычный добрый когда-то, ласковый, честный и добросовестный человек. С ним случилась самая ужасная болезнь нашего времени, его назначили на должность, которой он никак не соответствует, у него не хватает на эту должность ни ума, ни знаний, ни широты кругозора. Он через год становится недобрым, нечестным, злым, холодным, криводушным и глубоко несчастным и делает несчастными вокруг себя сотни, а то и тысячи людей.
Как жаль, что о нем не написан роман. Это кристаллическое явление нашей современности.



Дурень - це не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.
Цікаво, що за 25 років ні одна аудиторія не освистала його, коли він виступає на трибуні. Так само, як і блискуче розумному, йому аплодують під час його промови. Для цього в нього є абсолютно безвідмовні засоби вроді імені великого Сталіна, викриків: "Не вийде ніколи!" Часом, припиняючи промову, дурень сам собі починає аплодувати. Ніхто не б'є його за це ні графином, ні тухлими яйцями, навпаки, всі чомусь починають теж плескати. Тоді він спокійно й величаво п'є воду, витирає піт тощо. Закінчує він свою промову, як візник підвозить вас до парадного, з шиком підвищує голос, разом з цим у нього з'являються магічні, всім давно відомі слова, потім же, у самий уже кінець він кричить: хай живе се, друге, третє і під гучні оплески сідає.
На роботі він не працює, він не робить нічого, бо робити він нічого не годен. Він може лише щось "провернути", "двинути", "утрамбувати", "ув'язати" і т.і. Він розповсюджений, як бур'ян. Він скрізь.
Другий, це не дурень. Це звичайна собі добра колись, лагідна, чесна і сумлінна людина. Її спіткала найжахливіша хвороба нашого часу, її призначили на посаду, якій вона ніяк не відповідає, у нєї не вистачає на цю посаду ні розуму, ні знання, ні широти світогляду. Вона через рік робиться недоброю, нечесною, злою, холодною, криводушною і глибоко нещасною і робить нещасними навколо себе сотні, а то й тисячi людей.
Як жаль, що про неї не написано роман. Це кристалічне явище нашої сучасності.