В далекі довгі дні минулого мені хотілось побачити схід сонця якимось особливим способом. Я втекла з дому перед світанком і на березі Стрия прийнялась чекати на це космічне побачення. Кольори неба були невимовно красиві, змінювались щомиті та торкались найглибших моїх почуттів. Сонячна кулька - спершу воскова, потім (амарантова) - плавно і невпинно виниряла з горизонту. Поки світило йде до свого звичайного робочого місця, по дорозі воно може розповісти своєму супутнику кілька своїх космічних історій. Може, звісно, і знехтувати супутником. Того дня настрій світила був чудовий. Вся природа благоговіла перед Давцем Життя, повітря було сповнене блиску та тонких ароматів, всі погляди, щебетання, бруньки, листочки, суцвіття були звернені до Нього. Я також. Кожен очікував особистого звернення, милості, співчуття та підтримки. І кожен отримував в ту мить все.
Сонце глянуло на мене. Раптом все провалилось крізь землю.
 
***
Критий віз тихенько похитується, поскрипують колеса. Розглядаю свої босі ноги, які також похитуються в такт воза, та безкінечну ґрунтову дорогу під ними. Навкруги буяє зелень, теплий вітерець бавиться моїм довгим волоссям, галасливі діти попискують за моєю спиною. Маленька смугла дівчинка обіймає мене за шию та кладе руку мені на живіт. Помічаю, що він чималенький. О Боже - в ньому маленька людина?  Дівчинка усміхається і треться щічкою об мою щоку. Наш віз попадає на ями, і ми всі радісно підстрибуємо.
Річка. Сонячний день, чорняві босі дітлахи кидаються в тепленьку воду, чоловіки доглядають за конями, рубають сухі гілки, жінки сперечаються біля посуду. Не можу зрозуміти - як стільки людей помістилось у цьому невеличкому возі. Гамір, їжа. Дивлюсь на воду, хочеться запалити. В кишенях довгого плаття знаходжу люльку та сірники. Бажання запалити просто заволоділо мною. Запах тютюну вже розповсюдився над нашим караваном. Тільки-но я взялась вдихнути з люльки, як чоловіча рука її в мене відібрала. Чорнявий чоловік у всьому чорному з чорними вусами щось гнівно почав мені кричати, показувати на живіт, на небо, потім обняв за плечі і повів до вогнища. Вогонь та палаючі очі навколо. Старенька жінка - висушена, немов мумія, затягнула стару як світ пісню, так пронизливо, що моє серце стиснулось. Потім вона глянула просто на мене та відвернулась. Дні були різні - дощові, засніжені, пусті, теплі, радісні, та постійно була дорога, яка залишалась за нашим возом та моїми босими ногами. Одної ночі я будила чорнявого чоловіка з чорними вусами, щоб запитати - куди ми постійно прямуємо? Куди веде наша дорога? Він з переляку мало не зарізав мене своїм кинджалом. Потім бідкався, що в нього така ненормальна жінка, що ледве двох людей одним махом не позбавив життя. Дорога наша - каже - не має ні цілі, не кінця. Дорога - наше життя. В дорозі ми народжуємось, народжуємо, співаємо свою пісню та помираємо.
Так ми й жили в дорозі. Я виховувала дітей - своїх та чужих. Разом ми дивились на зорі, бешкетували, розважали осілих, вивчали нові мови та звичаї. За багато років кочувань ми стали схожими на місцевий пейзаж, на цю запилену дорогу. Я перестала відрізняти себе від цієї хмари дітей, жінок, критого возу, дощу. В блиску очей навколо вогнища кожного вечора я бачила ті самі зорі, що й на небі. Тепер я співала ту пронизливу вічну пісню. Навпроти стояла моя онука з чоловіком, скоро в них мала народитись дитина. Мій спів доторкнувся її серця - я відвернулась і раптом все провалилось крізь землю.
 
***
Ранішні промені освітлюють обличчя, поки я роблю швидкий макіяж. Скупий сніданок, уніформа, дорога до авіабази. Сьогодні мій останній тестовий політ. Інструктори та техніки з повагою проводжають мене до боїнга, даються останні уточнення, допомагають з екіпіровкою, ніби це не останній мій раз, а перший. Метеоумови досконалі, небо готове прийняти нас з залізною пташкою у свої безкраї обійми. Автоматично виконую всі технічні рухи, автоматично відповідаю на короткі команди, закриваються всі входи, я відриваюсь від землі. Весь зміст мого життя в польоті. В небі - я вдома. Політ звичайний, тестовий, яких в мене було 5 тисяч годин у військово-повітряному флоті. Тільки ось що останній. Я насолоджувалась кожною дрібничкою - від запахів металу та пального, до звуків, в яких я розрізняла вібрацію кожної панелі, приладів та двигунів. В кабінеті мене чекали два повідомлення. В першому конверті цілком таємна інформація - мене обрали в команду астронавтів. Я мало не зімліла від цієї новини. Це така честь! Це така пригода! Це такий подарунок долі! Мало не забула про другий конверт. Спершу навіть одразу не могла зрозуміти, про що там написано. Військовий госпіталь… полковник у відставці Джон Мелрой… просить про відвідини у палаті номер 17… відділ онкозахворювань. Це ім’я я витерла з пам’яті після того як він, мій чоловік, раптом залишив мене. На самому піці своєї кар’єри та початку моєї. Просто зібрав речі, сказав, що мусить пожити на природі - та й зник. Я його не шукала, не шукала куди чи до кого він переїхав. Робота не дозволяла зайвих думок та емоцій, окрім того - стала моїм домом, моєю сім’єю. Його ім’я викликало в мене жаль, злість, роздратування. В дорозі до госпіталю я думала, що найбільше не хочу, щоб при зустрічі мені довелось про неї жалкувати. Я зовсім не була готова вибачати. Згадав про моє існування, коли підкачало здоров’я.
В палаті номер 17 я побачила зовсім незнайому людину. Маленьку, худу, безволосу, стару. Було страшно дивитись на нього. Та голос з цих сухих грудей вирвався знайомий.
«Ти гарно виглядаєш, Мей. Ти в мене єдина близька людина. Тому довелось тебе потурбувати. 8 років тому, перед тим, як я від тебе пішов - в мене виявили рак. Я менш за все хотів стати тягарем для тебе, тому вийшло так, що я тебе покинув. Я читав, що японці лікують рак сходженнями на гору Фудзіяму. Я сходив на Фудзіяму, я був в Гімалаях, Андах. Всі ці роки я ходив пішки по тій землі, над якою ми з тобою раніше тільки літали! Мей, ці прогулянки дали мені можливість дожити до сьогоднішнього дня, але я вже втомився і хвороба з легкістю повернулась. Як ти живеш? Які чудові роки ми з тобою прожили! Ти така прекрасна. Я ще хочу тобі сказати. Я дещо зрозумів в своїх подорожах. Нам світить сонце не тільки з ілюмінатора. Воно також світить з середини нас назовні. Уявляєш? Прощавай.»
Я вийшла цілком спантеличена. Я не сказала ані слова. Мені не довелось вибачати його. Переді мною було 12 днів, 21 година, 42 хвилини та 41 секунда космічного польоту. Свята святих. З космосу я спостерігала та фотографувала гори, на яких побував Джон. Я бачила стільки прекрасного…
 
***
В іншому житті була я пташкою. Маленькою такою. Не знаю, як мене звуть люди. Як тільки на небосхилі з’являються перші натяки на світанок, я вся переповнююсь неймовірною радістю та починаю виконувати свої найкращі концерти. Вся виливаюсь у щебет. Без мого голосу та голосу моїх родичів не зійде сонце! Не наступить новий день, не буде життя на землі. Тому я зі всіх сил заходжусь закликати світло в цей світ. Я думаю, сонце без мене просто не може існувати. Я оберігаю цю галявину, цю річку, цей гай від підступної темряви. В мене особлива місія. Я й стараюсь. Зараз вийде сонце - і кожному приділить увагу. Зараз ці листочки, ті суцвіття, комашки, гризуни, жабки, я, - а потім ось це кумедне людське створіння з кучерявим волоссям на березі. Я все-таки вище на гілках живу, мені ближче до сонечка. Це я його викликаю, щоб усі ми мали можливість з ним привітатись! О сонце, о мій Бог, давець життя, моя радість і мій сенс життя! Я, я, я, я тут! А то створіння з кучерями - потім! О, мій Бог блищить мені, подає сигнал, кличе мене. Я вже лечу до тебе, я розчиняюсь в тобі, я - це ти!
 
***
Коли я отямилась на березі річки Стрий, сонце вже було високо, ранішнє птаство вже зайнялось своїми денними обов’язками, води блищали, а трави пахли. Мабуть, мої домочадці вже прокинулись та помітили мою відсутність. Треба швиденько бігти додому...