Зрозуміло, що скільки щоденників не створюй, від реального життя фіг втечеш. та й не потрібна мені ця втеча....Чому не почекати, доки чай вистигне і не обпікати собі язик?. Чому, виходячи на вулицю не вдягти шапку, що б потім не шморгати голосно носом у трубку... та й не тільки...чи відносяться ці питання до розряду вічних і чи будуть вони колись надруковані в підручнику філософіїї, яку мені сьогодні ще вчити ,і певно, що всю ніч... Це все брешуть – що техніка – це лише купа зібраних за певною схемою деталей, позбавлена сприйняття і тим більше почуттів.Ви думаєте, що це правду пишуть про те, що ескалатори не працюють, бо на ремонті. Просто вони сказилися від щоденного одноманітного бігання по замкненому колу і зараз проходять курс психотерапевтичних сеансів, покликаних запевнити їх у немарності власного сходо-підіймально-опускально-підборозастрягального життя. А я от вчора розмовляла з принтером. Ні, не зі спринтером, а із принтером( кого з вас ще лікувати треба, подумаєте ви) хай там як, але після цього він запрацював і навіть надрукував мої картинки. Дорогою із Спілки письменників( а чи дорогою В Спілку письменників, хоча це все залежить від того, яким шляхом туди чи звітди іти) проходжу повз дивний заклад – галерея Артінформ. Сьогодні мені нестерпно захотілося зайти туди і сказати. Слухайте... Я так хочу малювати!Візьміть мене до себе працювати... я розмалюю вам все химерними дитячими малюнками... ну. коротше візьміть, а там побачите... Їдучи додому і розглядаючи людей, з-за краю книжки, я подумала, що мені, певно, личила б така невиличка борідка... якби я була чоловіком....