Перебуваючи тут, усвідомлюю, що мені подобається мій душевний стан… до біса подобається.
За останній час я змінилась, я це відчуваю всіма нервами, кожною клітиною свого тіла.
Казати в яку сторону – банально, навіть примітивно…
Та й сама я – банальна, надто проста…
Все, що залишається незмінним це своєрідна сублімація… Моя низькопробна писанина… та все ж вона МОЯ.
І… я…
Музика через провід, через навушник – током по тілу… «ко_ма_ма_ма_ко_ма_мо_ло_ко»
В мене під шкірою – цілий всесвіт відчуттів, і душа – не «тут», вона – вічно пливуча субстанція чорно-білого мерехтіння, шумів у моєму ретро-ретро-радіоприйомнику. Мій голос – перешкода на шляху думки… він ламає те найкрихкіше…так брутально вторгається в задвірки свідомості, топчеться своїми брудними ногами, рве на шматки пожовклий папір із малюнками з того світу…
Мої візити до дна стають все частішими, всеохоплюючими, в’язкими, вони склеюють мені повіки… так, щоб я осліпла і змогла побачити знову.
В горлянки моєї є тиха надія…
Оце відчайдушне А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…, яке вона випльовує із кров’ю, із сльозами, із смертю, в силах… ще поки в силах… бути почутим…