[359x480]
Руді скуйовджені патла – люблю, коли вони зібрані в два хвостики, синці під очима, навіжені, незрозумілого кольору очиська, трохи хриплий голос, футболка із розіп’ятим котом, старенькі джинси, заправлені в берци, сумка через плече, у вухах музика, в душі безкрайні весняні степи та аромат спаленого осіннього листя у парку.
Десь майже не віддалено – я.
Та, що заграє до невидимок на останніх секундах передсутінкової мряки.
Та, що любить колупатись дерев’яною паличкою в скляних душах випадкових перехожих і підкидати до неба вчорашні сни.
Та, що прихиляється до вогких сирих стін з надією на спасіння.
Та, що носить у собі власний затишний апокаліпсис.
Я могла б тобі замінити музику – просто я переповнена нею як дерев’яна діжка влітку переповнена дощовою водою. Музика тече з моїх пальців, сочиться із ступнів на апатичний асфальт (чи то пак, скептичний?). Музика закипає в мені велетенськими бульбашками, розривається та міріади мініатюрних краплинок, випаровується разом із тихими видихами і конденсується тут, у кутиках очей – слізьми.
Хочеш, я буду твоїм саундтреком на сьогодні? Мені буде цього достатньо, адже я граю нечесно. Твоє сьогодні стає моєю маленькою приборканою вічністю. С-т-р-а-ш-н-о? Тобі теж страшно залишатись зі мною наодинці?
Приглядатись до неба не так вже й необхідно. Можеш просто частіше заглядати мені в очі. Там ти знайдеш маленькі піщинки моєї розсипаної душі.
Цей клятий ранок розтопився молочним шоколадом мені на голову, розлився склянкою вина на поли пальто. Може тому я сьогодні почуваюсь такою в’язко-п’яною?
Хоча, знаєш, мені вже/все легше… *обманюю?*