[423x640]
В колонках играет - Seether feat. Amy Lee - Broken
Настроение сейчас - strange

Він йшов вулицею, і його ноги ковзали по слизькій бруківці. Пейзажі, що відкривались перед його очима чимось нагадували картини Моне. Такі ж врівноважено-милі та пастельно-спокійні. Перехожі з закляклими обличчями проходити повз нього з якійсь в’язкій тиші. Було лише чути поскрипування їх дерев’яних тіл. У кожного на спині знаходився гвинтик, що приводив в рук всю опорно-рухову систему. Навкруги снували накручені ляльки, такі ж як і він сам. Хтозна, що відбувалось у їхніх дерев’яних головах, вони не могли цього сказати. У них не було м’язів, щоб поворухнути дерев’яними губами, щоб посміхнутись, не було можливості випустити своїми скляними очима сльозу. Їх, намальовані чиєюсь майстерною рукою, обличчя застигли в без емоційному ступорі. Його це гнітило до безмежності, але ззовні він теж залишався таким же байдужим та незворушним.
Він йшов на роботу, а його дерев’яні ніжки відбивали певний, зрозумілий мабуть йому самому, ритм. Це сильно гіпнотизувало.
Збиралось на дощ, небо було затягнуте хмарами і легким туманцем. Як, загалом, це було кожного ранку. В думках він намагався прокрутити все, заради чого він існував (бо сказати „жив” тут досить недоречно) і якою була мета цього існування. Він, нажаль, не міг дати відповіді на ці, власні ж, запитання.
З роздумів його викинуло дещо незвичне – тихе посвистування, що скидалось на мелодію. Воно линуло звідкись збоку, тому він, отямившись, повернув свої дерев’яні суглоби убік. По вулиці проходило багато ляльок, різних, яких завгодно, але вони ЗАВШЕ мовчали.
Сьогодні ж щось було не так. Одна з ляльок видавала цю мелодію. Тиху, спокійну, але таку, що зачіпляла десь всередині... „Цікаво за що, серця ж у мене немає. Як, в принципі і душі”. Він озирався навкруги і помітив, що більше ніхто не звертає уваги на цю мелодію, на це майже ефемерне посвистування. Він послідував за незвичною лялькою. Щось у ній було не так і це кидалось у вічі, та він ніяк не міг збагнути що саме.
Ось воно! На її дерев’яній спині не було гвинтика.
Як же вона рухається? Як вона може...?
Лялька, ніби прочитавши його думки, повернулась і, йому на мить здалось, що вона йому посміхається. Та ні, це дійсно було так. На її дерев’яному обличчі виднілась симпатична посмішка.
Я, мабуть, божевільний! Це все якась галюцинація. Він ледь протягнув до неї свої дерев’яні пальці, намагаючись переконатись, що лялька – не міраж.
Лялька, що стояла до того нерухомо, зробила крок назустріч. Він відсахнувся. Вона ступила ще ближче. Повільно підійшла та обійняла.
Він не міг нічого сказати, його обличчя залишилось таким же, хоча всередині прибув шквал різноманітних почуттів.
Лялька одним рухом витягла з його спини гвинт. Він не бачив, лише відчув, як довга залізна палиця звільняє отвір у дереві, після чого почувся дзенькіт металу об бруківку.
Що ти робиш?
Він раптом відчув, як думки починають матеріалізуватись у слова, набирати конкретної форми та забарвлення. Від несподіванки підкосило ноги і він сповз на асфальт. Навколо продовжували ходити інші ляльки, вони лише байдуже дивились на нього а продовжували свій звичний маршрут. Він підняв очі до неба. Хмари ще більше нависли над містом, починам оросити дощ. Усі ляльки синхронно дістали чорні парасолі та розкрили їх. Символічно. Його це жахнуло, в ту мить він відчув як його лице змінює форму, як кутики губ осуваються донизу – гримаса огиди.
Він знову озирнувся навколо. Ляльки, котра видавала дивні звуки ніде не було.
Може це мені все примарилось?
Він повернувся і побачив сталевий гвинт, що лежав коло його ніг.
Ні, це все насправді. Все це абсолютна дійсність, що сповзається з усіх кутків. Аж запекло десь у грудях.
Його розпирало від думок і він голосно закричав. Так-так. Не десь там, всередині себе, а на всю вулицю. Інші перехожі різко зупинились та з тріском у суглобах розвернулись до нього. Вони витріщили свої скляні очі в його сторону, апатично залишаючись на місці. Він сподівався, що їм захочеться звільнитись...звільнитись так же як і йому... але, постоявши в заціпенінні кілька хвилин, кожна з ляльок продовжила свій шлях.
...Він так і залишився сидіти під дощем на холодній слизькій бруківці...