[250x359]
В колонках играет - Ария - Штиль
Настроение сейчас - фігово

I’m so miserable, I’m so fucking lonely.
На дворі дощ, сильний вітер, що буквально збиває з ніг.
А настрій – чай з корицею і прив’явші квіти на столі.
Господи, як мене це втомлює, це життя.
Люблю їхати в тролейбусі, сидячи коло вікна. Дивитись кудись відсутнім поглядом, не звертати уваги на контролера та інших пасажирів, не чути, не бачити, не відчувати.
Думати про те, чого насправді не було, немає та ніколи й не буде.
ЯК ЖИТИ? Хтось це вміє? Я знову заплуталась в собі, в житті, у всьому і всіх, що мене оточують.

Вона поветалась додому з роботи. Після себе залишила лише купу паперів на робочому столі, терпкуватий запах парфумів та сліди помади на горняткові з кави.
Сонце плавно схилялось в сторону горизонту, зачаровуючи все небо ніжними тонами, трансформуючи його в небачені картини. Та сірі монотонні будівли ховали за собою всю казку. Легкий прохолодний осінній вітер розвівав поли її довгого пальто, підіймав злегка в повітря її довге розкішне волосся, обдавав обличчя свіжістю. Цокіт каблуків відгукувався ехом в тихих та порожніх вуличках, мокра бруківка віблискувала останніми променями наче коштовне каміння, а в ще не висохлих калюжах відбивалась безкінечність світу, неба, її блакитних очей.
Сьогодні вона поверталась додому пішки, насолоджуючись кожним кадром, кожним звуком, запахом, кожною секундою свого існування.
За спиною вона почула тихі кроки, що поступово наближались. Озирнувшись, вона побачила високого, худорлявого хлопця з великими, чарівними , та чомусь дуже сумними, очима.
“Дозволь мені пройтись з тобою” – його очі благально дивились на неї
“Будь ласка” – вона не розуміла що змусило її сказати це, мабуть їй теж в глибині душі зараз хотілось побути поряд з Кимось.
Вони йшли мовчки і кожен з них думав про щось своє. Лише тихе дихання та цокіт її каблуків порушували цю на диво гармонійну тишу.
“Знаєш, через дві години я помру” раптом сказав він тихо і досить байдуже.
Вона зупинилась від здивування і тиша набула нового відтінку – напруженого та злегка тремтячого.
“Все так кумедно… Все життя я думав, що достатньо сильний… А зараз…”
Вона дивилась відсутнім поглядом кудись вдаль, згадувались епізоди з власного минулого. Чомусь їй здавалось вона розуміє цього незнайомого хлопця краще, ніж будь-хто інший на цій планеті. Нічого не питала, вона просто розуміла і слухала.
“Мені страшно… страшно померти наодинці”
“Ходімо зі мною” вона легко торкнулась його руки… така холодна
І вони знову йшли мовчки, слова були надто недосконалими. Поволі будівлі ставали нижчими, вони рідшали, а на зміну їм приходили високі дерева парку. Серед них виросла стара, напіврозвалена будівля. Вона стояла на високому пагорбі, котрий поріс чагарником та мохом. Похмурий індастріал серед золотого килиму листя під ногами, серед теплого золотого проміння перетворився в наймиліший притулок.
Вони сиділи на одному з вікон, звісивши ноги донизу і дивились як червоне сонце розпалює чорні води ріки та поступово розчиняється в них, засолоджуючи їх своїм п’янким теплом.
“Це моє улюблене місце” тихо промовила вона, не бажаючи порушувати тиші.
“Знаєш, я так часто сюди приходив… просто надіючись на те, що я знайду тут Тебе”
“Мене?” вона звела брови від здивування, хоча сама так часто хотіла щоб Він сидів поряд з нею.
Він поклав голову їй на коліна і заплющив очі, а вона гралась з його довгим та темним волоссям, гладила його лице і замріяно дивилась кудись далеко за ліню горизонту.
Вечірню тишу порушив її тихий спів “…Oh how I want to go down with the Sun, sleeping, weeping with You…” і тихі сльози, що монотонно скапували вниз…