[500x666]
В колонках играет - Within Temptation - Our Farewell
Настроение сейчас - sad and empty

Усі заліки вже позаду, а попереду новорічні, різдвяні свята і… вона, сесія.
Зараз займаюсь дописуванням рефератів, практичних, заборгованостей та іншої, нікому, в принципі, непотрібної фігні.
Настрій? Хотілось би кращого, по правді кажучи.
Ненавиджу період сесій, вони приносять надто багато стресу.

“Дайте мені акваланг, щоб плавати в морі людей
Щоб не потрапив бруд із сердець до моїх легень
Дайте мені окуляри такі
Щоб не пік очі дим спаленої душі
Дайте мені гумовий костюм
Щоб не пік шкіру людський глум
Дайте мені протичуттєвий костюм”

Ах, хотілось би собі такий костюм часом мати, але ж приходить усвідомлення того, що ніякий костюм тебе не врятує, що такого просто не існує, а навіть якби існував…
Приходиться пробиватись власними зусиллями і приймати всі удари власним тілом, власною душею, бачити, як з кожним днем з’являються все нові та нові синці, шрами, рубці, інколи вони болітимуть спогадами, інколи кровоточитимуть гіркими сльозами.
Що не є погано, можливо саме так і повинно бути, можливо саме таким і повинен бути наш хрест. Можливо такі постійні удари і спонукають нас до дії, до протидії, до якихось зусиль, до розвитку врешті-решт. Адже, як казав Ніцше, “все, що не може мене вбити, робить мене сильнішим”.
Все то добре. На словах. У житті все зовсім по-іншому. Синець завше зійше, шрам сховається за довгими рукавами, а як заховати ті шрами, що утворюються глибоко всередині? Неможливо просто вязяти і перекреслити весь біль, зашити нематеріальне тугим швом.
Завше можна пробачити, але ніколи не можна забути.

Сумно, сумно до безмежності. Не поганий настрій, лише сум, що навіяний спогадами, музикою, усім, що мене зарза оточує. Хочеться просто кудись поїхати, сісти у напівтемне купе поїзду, забитись у куточок, увімкнути музику у плеєрі і дивитись на плинність часу, на те, як змінюється світ перед очима, віддалитись від решти світу на деякий час, притулитись щокою до холодного скла і мріяти, мріяти, мріяти...Цього ніхто не в праві у мене забрати, мої маленькі мрії…

Пухнастий сніг падав вчора, нагадуючи лише про хороше. Шкода, що сьогодні його уже не стало.