[350x272]
В колонках играет - Opeth - Hope Leaves
Настроение сейчас - супер

Всередині все перевертається
Не знаю, не знаю що б це значило. Відчуваю, що зміни не за горами.
Майже засинаю, хоча ще так рано.

Маленька ода осінньому парку…
Своєрідна ностальгія за тим, що минуло – теплим і безтурботним літом. Це і ніжне, трепетне тепло в душі. Це і тихий відблиск смутку, романтичної меланхолії.
Глибоко вдихаю ніздрями прохолодне осіннє повітря. Воно пахне яблуками, медом і димом паленого листя. Сонце розкидає своє проміння по всьому місту. Маленькі, тендітні сонячні зайчики стрибають між вже пожовклими листочками на деревах, по дахах будинків, заглядають у очі перехожим, викликаючи радісні усмішки.
Обожнюю осінь. Вона неповторна. Загалом, як і будь-яка інша пора року. Але лише осінь так надихає, так щедро роздає свої тепло і смуток, лише вона Така!… Гуляючи осіннім парком я закохуюсь у життя. Навколо тиша, спокій, в повітрі ще літає прозоре, невагоме, ледь помітне бабине літо, голова паморочиться від легкого тепла та ніжності блакитного неба. Я топлюсь в його безмежності, бажаючи пробігтись по ньому разом з легкими пухнастими хмарами. Під ногами шелестить золотий килим… Так хочеться впасти на нього! Просто забути про всі рамки пристойності, манери поведінки, закрити очі на всі зачудовані погляди…і впасти… бігати тим листям доти, поки сил вистачить…насолоджуватись кожнісінькою секундою цієї казки, написаної лише для мене)… “рай на полчаса”… І нехай…але цей рай грітиме серце і душу всі наступні холодні зимові вечори.
Легкий, майже непомітний вітер заплутається в гіллі високих дерев, підхопить із собою пару листочків та пуститься з ними у танець, повільно та турботливо опускаючи на землю, або ж забере їх разом із собою в далину.
Вдивляюсь в блакить неба. Плавно над містом повисають сірі хмари і осінь набирає зовсім іншого образу. Бо осінь дуже різноманітна. Вітер стає сильнішим, обдає своєю свіжістю обличчя, піднімає у повітря волосся, наче воно невагоме… Одна за одною вниз летять маленькі сльози, тихо шелестить теплий осінній дощ. Повітря наповнюється запахом свіжості і прохолодою.
Осінь сумує. Я сумую з нею. Осінь торкається немпомітно повік, м’яко заселяє всю душу собою, своєю терпкістю і солодким забуттям.
Люблю її, люблю… люблю…

На вихідних буде лицарський турнір… Ммм… Останній цього року. Нізащо його не пропущу) Обіцяє бути просто надзвичайним… Ехх… Стільки позитиву на вечір… Сама собі дивуюсь.
Але все добре і це добре! Завтра, сподіваюсь, теж буде гарний і приємний день. Тримаю за себе кулаки.
Всіх люблю