Дивлюсь на своє відображення в горняткові з чаєм. Деформоване, розмите, як і свідомість наразі.

Думаю от про людей. Про тих, з якими колись проводила доволі багато часу, які поїли мене гарячим шоколадом із термоса, які проводили додому, з якими сиділа на даху, звісивши донизу ноги, з якими робили глінтвейн, слухали музику, ділились думками і мріями.

Або ж про тих, з якими зводило докупи життя. З якими ночами слухали польське радіо, блукали вулицями гігантських міст, зустрічали сходи сонця на березі океану, дивились ночами фільми, сиділи біля багаття, писали вірші, плакали. Тих, яких навряд чи ще колись побачу.

Вони зараз якісь безповоротно далекі. І це так природно, звично. Для мене.

Не щемить, залишається лише ностальгія. Бо я вмію прив’язуватись всією душею, сильно і щиро. Але вмію і відпускати. Просто деяких людей відпускати набагато важче ніж інших. Надто глибоко вони приживаються десь всередині тебе. Надто велику частину тебе забирають із собою. Та нехай. Я заштопую рани частинками їх душ.