О 5 ранку повільно розсмоктується космос ночі з пригвіздкованим до неба зірками і розхитаним місяцем. Так, розсмоктується, повільно розтікається вздовж лінії горизонту великою гематомою щоб потім, врешті-решт, потонути у теплі ранкової сепії.

А мені холодно. Не вдається зігріти долонь, та й душею протяги гуляють.

Я їду. Туди-сюди, яка вже різниця?! Брехати собі, що це щось змінить, просто смішно.

Дуже короткі ночі, ще коротші дні, і все це – суцільний монохром.

Порепаний екран моєї реальності давно не показує нічого нового, а я дивлюсь на нього, у нього, приклеюючись поглядом, віями, душею…

Сьогодні один з тих днів, які хочеться чимпошвидше прожити, вписавши його до списку втрат і бездарностей.