у дві тисячі четвертому вперше прийшов на радіо. державна телерадіокомпанія міста, випучені очні яблука, кава і півтора року в ефірі.

пам’ятаю, як навчився стріляти влучно, маючи в арсеналі лише холості набої.
я пригадую, як це виглядало зовні і не можу збагнути, чому сьогодні, через чотири роки на відстані у шість сотен кілометрів не вмію поцілити бойовими.

одне з пояснень - моя хронічна прискіпливість. до всього того, що маю, що виймаю. уявна велич значимості, наче туман зменшує швидкість і збиває координацію, аби не наробити помилок, чи то у великих масштабах, чи то в рамках одного міні-нявкання у мікрофон – всюди цей острах із присмаком ризику, із усвідомленням того, що ми не пляма, не стерти зайвого. тому і гальмую, аби виносити той плід, за який не буде соромно. та чи буде потрібен він комусь через довгі дні-місяці-роки? і взагалі, чи має він бути комусь потрібен, навіть сьогодні, навіть будь-який?