[250x282] Коли Колумб відкрив Америку, бойки вже поверталися із заробітків.)))

*********

[показать]

Нормативність імен.

Ідентифікаційна функція антропоніма (власної назви) (з латин. identifico "ототожнюю") полягає в одночасному ототожненні себе та відокремленні: ототожнення з подібними, відокремлення з різними.

Називаючи себе, представники кожної нації усвідомлюють свою особливість, навіть якщо беруть для називання універсальні антропоніми на зразок Івана, що у фр. Жан, англ. Джон, нім.Йоганнес (Ганс), сканд. Юхан, ісп. Хуан, італ. Джованні, пол. і чес. Ян, молдов. Іво, євр. Jōchananчи Гаврила, що в лат. Gabriel, ст.сл. Гавриилъ, бр. Габрыэль, п. Gabrel, слц. Fridrich, ч. Bedřich, уг.Gabor, рум. Frederic, молд. Гаврил.

З огляду на зазначене, можемо ствердити, що національномовна адаптація антропоніма - це один із надійних засобів ідентифікації народу: якщо я Іван, а не Йоган, то я українець; а якщо яВаня, то Івасик - людина іншої етноналежности.

Брати чуже ім'я - означає уподібнитися до чужої нації.

Мусульманська мудрість

Таблиця поширених правильних та неправильних форм імен:

[480x640]

[392x700]

Лариса Ніцой

"Какая разніца" - чуємо ми на кожному кроці. Какая разніца якою мовою серіал, аби цікавий. Какая разніца яка музика з радіо, аби приємна. Какая разніца якою мовою свято у садочку, аби здоровенькі були. Какая разніца, якою мовою розмовляє вчитель, аби діти вчилися. Какая разніца якою мовою передача, аби про хороше. Какая разніца рублі чи гривні, аби були. Какая разніца якою мовою написи на стінах лікарні, аби дітей радували. Какая разніца. Какая разніца...

[показать]Посібник для українців, які спілкуються російською мовою, бо соромляться своєї засміченої української, що побачив світ нещодавно, є його четвертим виданням. Перше видання «Словника-антисуржика» було підготовлено на матеріалі виступів депутатів Верховної Ради і здійснено невеликим накладом київською «Просвітою» ще в 1992 році. Тоді Верховна Рада закупила 1000 його примірників, які згодом були роздані всім депутатам 1-го скликання. Депутати ніжно називали його «словником плющизмів». Усі пам’ятають колоритний суржик уродженця Чернігівщини Івана Плюща, яким він «засівав» через «мікрохвон» усю Україну. 

[250x] Сидимо на сонечку, мліємо, мов ропухи, ось-ось закумкаємо. Так і є: Софочка починають: – Славно-то как! Воскресенье. День, когда воскрес Христос – первый день недели. А вот вы, хохлы, лентяи: у вас ленивые вареники, день без дела – неделя. – Ой, Акела, як ти промахнувся! [показать] [250x]

Рамочка от Beauti_Flash

Лариса Ніцой

Не знаю, з чого почати цю історію. З сьогоднішнього корвалолу чи подій майже 30-ти річної давнини. Я тоді була молоденька, мріяла вступити в педагогічний і готувалася на російський філфак. Українську мову я ніколи не вчила. Ніколи серйозно до неї не ставилася. Дуже дивно, але я її знала й так. Це містика якась. Я знала правила, яких ніколи не читала. Але я вчила російську. Це був серйозний предмет. Це була красива література. Пушкін, Єсєнін, Островой, Асадов.
В жизни по-разному можно жить.
В горе можно, и в радости.
Вовремя есть, вовремя пить,
Вовремя делать гадости.

А можно и так: спозаранку встать
И, помышляя о чуде,
Рукой обожженной солнце достать
И подарить его людям.

Цей вірш я вивчила в 9 класі. Трепетною рукою перегортала сторінки, перекладені "папіросним" папером – якесь ексклюзивне видання, яке мені дала почитати вчителька. Я теж збиралася бути вчителькою, як моя бабуся, але не початкових класів, а російської мови, як Ада Міхаловна.

Комсомолка, активістка, зразкова радянська абітурієнтка – я, маючи в руках грамоту з російської мови і літератури і право без екзаменів вступити в педагогічне училище, поїхала вступати у Кіровоградський педін. на російську філологію.

І отут, власне, і починається історія, яку я хочу Вам розповісти.

Вступила я дуже дивно. Проти логіки і всіх законів. Приїхавши у ВУЗ, я постояла біля приймальної комісії на російський філфак і… здала документи на українську мову і літературу. Що це було – я не знаю. Чому я здала документи не на ту філологію?

Я задаю й досі собі це питання. Усний екзамен зі спеціальності (укр.мова, укрліт) відбувався ще дивніше, ніж подавання документів. Я відповіла блискуче на перше питання з мови, яку ніколи не вчила «Ступені порівняння прикметників. Способи творення ступенів порівняння».

Я, не задумуючись, одним махом розібрала складну синтаксичну конструкцію – зробила синтаксичний розбір речення в другому питанні. Отримала купу похвал від двох викладачів-екзаменаторів і перейшла до третього питання з літератури. «Архип Тесленко, біографія, творчість».

На вступному екзамені замість відповідати я запитала у екзаменаторів: «Архип Тесленко - це хто?» Ви уявляєте подив викладачів? Прізвище цього письменника я вперше почула на вступному екзамені. Професор-екзаменатор, як я потім дізналася, дисидент з клеймом «націоналіст», запитав мене:

- А яких поетів Ви знаєте?
- Єсєніна, - випалила я.

І поки в професора української літератури, буржуазного націоналіста, від подиву видовжувалося лице, я виразно прострочила на пам’ять штук 5 віршів Єсєніна.

- Та чому ж Ви до нас прийшли? – його дивуванню не було меж.
- Вчитися, - тремтячим голосом, не тямлячи себе від страху, відповіла я. – Єсєніна я ж уже знаю!

Я вступила в інститут, хоча буржуазний націоналіст з молоденьким асистентом-мовником за всіма законами жанру мали б мені вліпити двійку.

Сьогодні професора Миколи Кузьмовича Смоленчука вже немає, а його молоденький асистент, Василь Михайлович Ожоган, тепер професор Києво-Могилянки.

Я ще не знала, що мене чекає в майбутньому. Тоді мене хвилювало інше, я мучилася, як зізнатися Аді Міхайловні, що я вступила не на російську філологію, а на українську, і коли я все ж із нею зустрілася випадково на вулиці – ледве не згоріла від сорому, що я вчуся на українському філфаці. «Но почему!?» - вигукнула тоді вчителька. Тоді в мене відповіді не було.

Тоді я ще не знала, що все в житті відбувається по волі Божій. Що то Господь мені приготував дивовижне відкриття - світ українського слова, і дивовижних провідників – викладачів українського філфаку. Тоді я не знала, що мене вчитимуть пізнавати слова на дотик, розрізняти слова за кольорами, чути їх в шелестінні листя, лопотінні дощу, гратися в слова.

Я не знала, що скоро до мене прикочує списаний каліграфічним почерком потертий загальний зошит з віршами

1992. «Что? Образование на украинском? Не смешите людей. Где вы возьмете столько преподавателей, знающих язык? Нет ведь ни учебников, ни первоисточников, ни самоё терминологии – вот как вы скажете по-украински «дифференциальное уравнение», «производная», «кораблекрушение»? Открывайте новые украинские школы, спецкурсы в университетах, если вдруг на это будет спрос».

1994. «Поп-музыка на украинском? Что-то о червоной руте и калыне? Вряд ли вам хватит материала, чтобы заполнить хотя бы полчаса эфира в день, не говоря уж о концертах».

1996. «Телесериал на украинском? Нонсенс. Люди привыкли, что Дикая Роза, Просто Мария и Марианна говорят по-русски. Разве что комедия. Может, вы ещё и прогноз погоды на украинский переведёте?»

Кінець 90-х. «Книги на украинском? Переводы мировой классики? Но вы же понимаете, что существуют классические русские переводы, к которым люди привыкли. «Земную жизнь пройдя до половины», «единожды солгав» – возможно ли перевести это на украинский лучше? А что, есть переводчики на украинский?»

2006. «Да вы с ума сошли! Дублировать кино по-украински?! Голливудские звёзды – и пупориз-жинкознавэць, дрючком пропэртый? Да люди просто будут игнорировать ваши сеансы. Кинотеатры обанкротятся!»

Любов СЕРДУНИЧ

Як не прикро це визнати і як не страшно говорити про це, та мусимо констатувати, що українська нація вимирає. І не лише від наркотиків, СНІДу й алкоголю. Ми як нація зникаємо ще й від нашого лихослів’я. Тобто, кажучи по-іноземному, деградуємо. Втрачаючи ознаки – і не просто ознаки, а чесноти! – українськости, ми вбиваємо в собі навіть людські ознаки.

Сучасну ситуацію філологи називають пандемією, тобто пошестю лихослів’я. Мало того, статистика стверджує, що симпатиків лихослів’я і грубощів зростає. Нашестя лихослів’я заполонило не лише телевізійний етер, а й повсякденне мовлення. Бо якщо не самі вживаємо соромітницькі слова, то чуємо або читаємо їх, на жаль, далеко не один раз на день, у т. ч. – й віртуально.

Любов СЕРДУНИЧ

Але на вустах народу, так би мовити, в неофіційному мовленні, існує і ще одне число: ДВОЇНА.

Дві руці, дві радіві, три корові, чотири вікні... Так часто чую від... Ні, не лише від стареньких бабусь, а й від своєї ровесниці, яка навіть не відає, що вживає її, оцю нашу мовну ознаку (вона має вище освіту, але не філологічну, тому й не дивно, що не знає, але відрадно, що вживає). А коли спитала її про двоїну, то почула зустрічне запитання: а що це таке двоїна?

То що ж таке двоїна? 

Лариса Ніцой

[280x497]У Чехії в школах, ні в державних, ні в приватних, мову меншин не вчать. Ні два уроки, ні одна година, ні в якому вигляді, ви розумієте? Чи вчать у Чехії взагалі мови меншин? Вчать. Якщо хочеш, щоб твоя дитина не забувала мову дідів, можеш організувати приватний гурток і назвати його гордо «Мовна школа». 
Питаю в директора чеської приватної школи:
- А як Ви з меншинами домовляєтеся, вони ж мабуть своєю мовою хочуть учитися?
- Еееееее, - в директорки дуже довга пауза.
Приходжу їй на допомогу:
- У Європі діє Європейська хартія захисту мов національних меншин…
- Ну, я знаю про цей документ, - каже керівниця, однак у нас немає в школі національних меншин.
Обводжу поглядом клас. У класі сидить темношкіра дівчинка, хлопчик з розкосими очима, це вже не кажучи про те, що зустріч з директором мені організували дві мами: одна з росії, друга з Голландії, які живуть у Чехії. 
- Ага, - кажу, - ясно, а в інших школах, у яких є меншини, там вивчається їхня мова?
- Мені такі випадки не відомі, - каже директор.
- А Ви, як директор приватної школи, ви ж отримуєте кошти від батьків? Ви можете на їх прохання ввести мову меншини?
Тут я її геть у ступор ввела.
- Еееее, це не можливо.
- Але чому?
- У нас у країні НЕ вчаться в школах мови меншин, у нас учаться іноземні мови. От зараз у нас у школі проводиться мовний експеримент. 
- Ооо, - кажу я, - Всі експерименти з мовою мені цікаві.
- Наше містечко Румбурк – прикордонне. Воно, знаходиться на перетині трьох кордонів чеського, німецького і польського. Наші діти кожного тижня вчаться 4 дні в рідній школі чеською мовою, а на 5-тий день їдуть у Німеччину і там вчаться цілий день в німецькій школі німецькою мовою і так само з Польщею. 

Я переводжу в голові таку ситуацію на наші реалії. «Ну, - думаю, - це повний капець. Не вистачало наших дітей ще в рашку возити російську мову вчити». Але продовжую розпитувати:
- А що в цей час роблять німецькі діти, поки в їхній школі вчаться чеські учні. Гуляють? Чи їх кудись в музеї ведуть?

- Нііі, вони не гуляють! – каже чеська директорка. - Німецькі діти в цей день приїжджають до нас і вчаться у нашій школі чеською мовою! 
- Шо-шо? – перепитую я, ошелешено.
- Поки наші діти вчать німецьку, німецькі діти вчать чеську – розжовує мені директорка. 
Я ніяк не можу повірити, і знову перепитую:
- Тобто, це такий ВЗАЄМНИЙ обмін?
- Так! – радіє директриса, що я нарешті второпала.
- Отже, не тільки ви вивчаєте їхню мову, а й вони - Вашу?
- Так!
- І хто ж є ініціатором такого мовного обміну? – питаю я, і подумки вже конструюю відповідь директорки, як чехи виборювали таке право. 
- Німці! – відповідає директорка. – Вони ініціювали. Вони кажуть, що треба шукати спільну мову і будувати рівноцінні партнерські стосунки з нами, ми ж сусіди. Ну, ми подумали і погодилися.

Боже ж ти мій милий! Як звучить «партнерські стосунки», «рівноцінні», «з нами», «ми погодилися». Тобто, якщо спроектувати це на Україну, то ми повинні були б, на пропозицію росії вивчати ними українську мову (кхм), спочатку подумати чи погоджуватися, і тільки тоді погодитися! Оце то Чехи дають! Оце то самоповага! Не інакше, десь у них захована червона кнопка, бо ЩО їм дає впевненість отак «нахабно» поводитися?!

< Після школи іду на зустріч до мера і вже його питаю про меншини в містечку і їхні права. У мерії відбувається те саме, що в школі. Дубль два.
- Еееееее, - каже мер і надовго задумується.
- Європейська Хартія захисту меншин… - підказую йому.
- Еееее, та знаю… - знову задумується

[700x393]

Лариса Ніцой

Їдемо з Чехії на екскурсію в Німеччину. Ну, про європейські кордони між країнами ви вже знаєте. Не кордон, а сміхота. Ні тобі колючого дроту, ні прикордонників з вівчарками, які рвуться з повідка, ні «відкрийте багажник, покажіть, що везете».

Їдемо. Населений пункт. Вулиця. Будинок під номером 159 – це Чехія, а будинок під номером 160 – Це Німеччина. Усе, що до будинку 159 – виключно чеською мовою. Усе, що під номером 160 і далі – виключно німецькою.

А де якась розмежувальна смуга? Де рів. Де хоча б крейдою відкреслено – оце моє, ото – твоє.

Чітка межа проведена виключно мовою. Оце - чеська мова, а значить і територія чеська, оце – німецька мова, а значить і німецька територія. Ще ніколи так гостро не відчувала мову у фізичному вимірі. Мова – вона і паркан, і рів, і риска крейдою. Чітка розмежувальна лінія.

Питаю, а де якісь німецько-чеські таблички? А де змішування мов? Це ж прикордонна смуга. А де якийсь магазин з німецькою вивіскою на чеській землі, адже через хату – Німеччина. Щось же повинно вказувати на те, що ця прикордонна земля була то чеська, то німецька. То чехам сказали забиратися з домівок за 24 години і посунули кордон, то після ІІ світової чехи сказали німцям: «Щоб через 24 години і духу вашого не було. Можна кожному взяти 20 кг вантажу», - і посунули кордон на місце.

- Коли отак юзали туди-сюди людьми і кордоном, де якийсь мовний компот (як в України з росією) ? - допитуюся в чехів. 
Сміються у відповідь.
- У мене складається враження, що чехи своє дуже бережуть, - висловлюю припущення.
- Дааааааа! – чую у відповідь схвальне суголосся.

...Є в чехів, як на мене, трохи дивне місце, яке називається «Костніца» Це таке сховище, де зберігається величезна кількість людських кісток багатьох поколінь. Там навіть вироби є: люстра з людських кісток, кріселко з людських кісток. Ну, в кожного народу свої примочки і туристичні місця. Так от, навіть у костніці існує чітке розділення: це кістки і черепи чехів, це кістки і черепи німців. Уявляєте? 
- Це ви зараз, сьогодні, так склали? – питаю. 
- Ні, - відповідають. - Це так з покоління в покоління розділялося. Оце - чехи, це - німці.

Ну, гаразд, всім відомо, німці на чолі з Гітлером носилися зі своєю расою, черепи в них були особливі.

Але ж і чехи їм не уступають. «Ми різні народи, - кажуть чехи, - у нас навіть черепи різні». Оце то даааа!
Ото ж, заїжджаємо в Німеччину через віртуальний, але дуже чіткий мовний кордон. Їдемо по туристичних місцях.

Скажіть, от що роблять українці в Україні для туристів у популярних туристичних пунктах? Перше, що ми робимо, ставимо таблички. Тримовні: українською, російською та англійською.

Що роблять німці для туристів? Вони теж ставлять інформаційні таблички - НІМЕЦЬКОЮ. Ти іноземний турист? Ти біженець? Ти національна меншина? Чудово. Всі таблички – німецькою. Ти не розумієш? Твої проблеми. Ти знав куди їхав. Треба було підготуватися. Це країна Німеччина.

Мабуть з оцієї висоти захисту свого європейці нам розповідають про захист національних меншин. Вони виписують закони про захист меншин - і кругом впроваджують державну мову, щоб меншині було легше інтегруватися в суспільство. Чим більше державної – тим легше інтегруються. Саме з таким розумінням вони популяризують свою мову. Чим більше державної – тим більша гарантія, що ти її швидше вивчиш. А як же захист мов національних меншин, їх розвиток? Хочеш - розвивай, будь ласка. Держава твоє бажання захистить: переслідувати і забороняти не буде.

Чим більше їжджу Європою, тим більше прозріваю. В уяві виник образ, на кого ми

[700x358]

“За роки присутності у владі антиукраїнської п’ятої колони сфера освіти і стан функціонування української мови зазнали трагічних руйнацій. Підручники писали різні пройдисвіти й неуки, які не мали б і на гарматний постріл наближатися до педагогіки. А закон про мову у нас найгірший з усіх, які є в Європі. Настільки незахищеної державної мови, як наша, немає ніде”, – пише Юрій Винничук у своєму блозі.

“Тому, замість того, щоб винаходити давно винайдені велосипеди, чи не краще взяти на озброєння уже діючі в Євросоюзі закони про мову?

Для цього необхідно нарешті відмінити закон Ківалова-Колісниченко, який щоправда був Радою скасований, але так і не підписаний президентом. На ту пору, лютого 2014 року, скасування цього закону скидалося на спрямовану провокацію для картинки російського ТВ. Недарма потім вони волали, що Рада відмінила російську мову, а російські бойовики йшли воювати в Україну з метою її захищати.

Але зараз цей закон треба замінити новим. Як і ввести вивчення української мови геть у всіх школах. Вимоги меншин, щоб держава оплачувала повне навчання у школах ба навіть у вишах на їхніх мовах, скидається на спробу загнати проблему в сліпу вулицю, аби в результаті все зосталося, як було, а саме: українська мова не вивчалася.

Українська діаспора ніде в жодній країні не має аж таких преференцій. Угорці хочуть, щоб їхні діти навчалися винятково угорською мовою. А я б запитав: а де в Угорщині українські діти навчаються українською? І куди поділися українські села? Вони усі асимільовані, бо не тільки школи перевели на угорську мову, а й церковну службу. Так само різко змаліла кількість українських шкіл та й загалом українців у Словаччині, Румунії та Польщі.

Щоб написати новий мовний закон, не треба далеко ходити – досить розглянути польський закон. І це закон не про мови, а конкретно про польську мову. Так от, польський закон покликаний охороняти мову і дбати про правильне її вживання. Та цього мало: закон також покликаний протидіяти вульгаризації польської мови, поширювати знання про неї і її роль у культурі. І ще, що дуже цікаво, закон повинен поширювати повагу “до регіоналізму і говірок, а також протидіяти їх атрофії”. Тобто йдеться тут винятково про польські діалекти – шльонський, поморський, гуральський, куявський,

Alex Ukrop

[500x700]