Що до визначення терміну "нація", то я використовую те визначення, що дав тов. Сталін в роботі "Марксизм и национальный вопрос" (1913р.):
Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры.
За майже 100 років воно не застаріло, от тільки психічний склад, що проявляється в спільності культури, тепер називають менталітетом.
Українську націю можна розглядати як сукупність українців. Але тут є дві точки зору: раціональна та ірраціональна. Перша - матеріалістична, наукова та практична. Але її прихильники рахують лише живих українців. Друга - ідеалістична, на перший погляд не реальна, але саме нею й потрібно користуватись в суто практичних питаннях. Друга точка зору враховує в складі нації не тільки живих українців, але й мертвих та ненароджених. Основоположник цієї концепції - Тарас Шевченко. Подібної концепції дотримувався й Беніто Муссоліні.
Таким чином визначення терміну "українська нація" зводиться до визначення терміну "українці".
Українцем є всякий, хто ним себе вважає, і кого вважають за свого інші українці.
Щодо теорії нації, то тут є дві концепції, що відображають два шляхи націєтворення, - умовно, французький і німецький. Французьким королям дісталася західна частина земель імперії Карла Великого. Франція складалась з численних графств та одного герцогства (Бургундії), не рахуючи другого (Люксембург), що стало французьким тимчасово. Те, що тепер зветься французькою мовою, було мовою Парижу та його околиць. Навіть в середині ХІХ сторіччя на півдні Франції не розуміли французької. То ж королям, Республіці, Наполеону і знов Республіці доводилось уніфікувати решту Франції на кшталт Парижу та робити французів із різних бретонців, бургундців, лангедокців та інших нацменів. Це і є французький спосіб націєтворення, а його теоретична основа зветься конструктивізм.
Німеччина після Віденського конгресу 1815р. виглядала ще строкатіше (понад три сотні суб’єктів), але всі її жителі вважали себе німцями. Літературна німецька – Лютерова Біблія. Кожна німецька земля мала власний діалект, отож довелось визнати літературну німецьку, як стандарт. Канцлеру Отто фон Бісмарку все це розмаїття вдалося об’єднати «залізом і кров’ю», але німців створювати не довелось. Вони вже були.
Поза Німецькою імперією лишилась Австрія, що вже мала свою імперію. Відповідно, австрійці перестали вважати себе німцями, в усякому разі, офіційно. Але досить подивитись хроніку виступу фюрера у Відні з нагоди аншлюсу (1938р.), щоб переконатись, що це не так.
Теоретична основа німецького способу націєтворення зветься примордиалізм. Примордиалісти вважають, що нація виникла багато століть тому і що людей об’єднує спільність крові (генотипу), мови та інших чинників, що передаються спадково.
Поряд з терміном «нація» існує термін «етнос». Обидва вони мають своїм предметом одне й те саме (народ), але відображають предмет під різними кутами зору. Нація – категорія політична і народ розглядається як політична спільнота. Етнос – категорія науки етнографії, що вивчає народ як культурний феномен з набором певних ознак, які дають змогу відрізняти один етнос від іншого. Історично, поява нації пов’язується з епохою капіталізму і датується кінцем XVIII століття, а ще точніше – пов’язується з Великою Французькою революцією. Однак роль капіталізму чисто технічна – створення матеріальної бази (типографій) для друкування газет. Саме поява газети, як засобу масової комунікації, надала можливість не тільки формувати суспільну думку (це й раніше було), але також оперативно змінювати цю думку. Газета, координуючи дії окремих індивідуумів, створює єдине інформаційне (комунікаційне) поле. Нація може існувати тільки в цьому полі.
Історикам відомо, що за певних обставин люди вели себе, як нація, ще до появи газет. Класичний приклад – Україна перед Національною революцією 1648-54рр., або меншою мірою – пасіонарний підйом, відомий, як Коліївщина (1768р.). Газет в ті часи не було, але комунікаційне поле
Сам термін «інтелігенція» виводять з латинського intelligentia, що в російську та українську мови попало через польську (Inteligencja).
Зрештою, це російський термін і явище, в основному, російське. Формально, його запропоновано російським публіцистом П.Д. Боборикіним (1870р.), хоча ще раніше в своїх щоденниках використовував В.А. Жуковський (1836р.).
Визначення терміну в українській Вікіпедії:
Інтелігенція — суспільний прошарок, в широкому розумінні — люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти,науки, охорони здоров'я, виробництва і мають для цього відповідну освіту.
Специфічне для Російської імперії, та країн що історично входили в сферу її культурного впливу, позначення частини середнього класу, що переважно зайнята розумовою працею.
Визначення терміну в російській Вікіпедії:
Интеллигенция — особая социально-профессиональная и культурная группа людей, занятая преимущественно в сфере умственного труда.
К характерным особенностям интеллигента относят обладание чуткостью, тактом и мягкостью в проявлениях; ответственность за поступки; также склонность к рефлексии и самоотречению.
Російський термін є більш точним. Але обидві трактовки не дають правильного визначення цього терміну, позаяк «люди розумової праці» в Європі і Росії грали різні ролі. Цікаво, що в Європі прошарку «інтелігенція» нема і ніколи не було, а от інтелектуали були і є. А от в Азії, Африці та Латинській Америці інтелігенція, як прошарок, є, хоча термін, можливо, і не використовується.
Освіта довгий час була привілеєм правлячих класів та духовенства. Але появу інтелектуалів у Європі пов’язують з добою Відродження, коли вони вже стали помітним суспільним чинником, їхня діяльність носила світський характер, працювали по найму або належали до осіб т.з. «вільних професій». Походили інтелектуали в основному з бюргерського середовища.
У Московщині, улусі Золотої Орди, що здобув незалежність, доби Відродження не було, як не було і бюргерів. Талановитих спеціалістів або виписували з Європи, як Іван ІІІ - будівничого Московського кремля Арістотеля Фіораванті, або рекрутували з підданих: селян, козаків, городян, купців. Але виконання функцій еліти не давало права інтелігенту стати її частиною.
Леонардо да Вінчі чи Бенвенуто Челліні, вихідці з бюргерського середовища, могли говорити з папами і королями, а європейськи освічений Тарас Шевченко, колишній раб, і мріяти не міг про щось подібне. Тому російська інтелігенція з самого свого виникнення мріяла про знищення тієї держави, в якій жила. Подібне явище ми бачимо і в країнах ІІІ світу.
Прихід в 1917р. до влади більшовиків нічого принципово не змінив. На зміну феодальній верхівці прийшла номенклатура, але попасти до її складу було так само складно, як за царя - до вищої бюрократії. Як за царя різночинці ставали революціонерами, так за більшовиків інтелігенти ставали дисидентами.
Нарешті за більшовиків з’явилась т.з. «національна інтелігенція». Частково, вона звісно була й за царя, але масовою стала вже за радянської влади. Причиною її появи є дублювання на рівні союзної чи автономної республіки суспільних відносин, що мали місце в Центрі (Росії).
Свого часу Анатолій Луначарський порівнював інтелігенцію з парламентом, в тому розумінні, що інтелігенція неоднорідна і кожен інтелігент, подібно до парламентарія представляє певну соціальну групу. Приблизно те ж саме писав і Антоніо Грамші. Але особливістю радянського і пострадянського суспільств є їх становість ( рос. сословность), коли люди діляться не на класи, а на стани. І от інтелігенція відчуває себе одним з таких станів, а її чільні представники формують ідеологію інтелігенції.
Звісно, що єдиної, узгодженої ідеології не існує, як не існує і загальностанової узгодженої термінології. Дискусійним є і головне питання: кого відносити до інтелігенції? Критерій заняття переважно розумовою працею не можна вважати універсальним, оскільки важко провести різницю між легкою фізичною і розумовою діяльністю. Скажімо, робота касира в універмазі не може бути віднесена до чисто фізичної, але і великого інтелекту для вибивання чеків теж не потрібно. Тому ідеологи інтелігенції ділять її на кілька категорій, довільно відносячи чи не відносячи конкретних осіб до інтелігенції. Часто мова йде лише про т.з. творчу інтелігенцію (письменники, публіцисти, філософи, науковці).
Інший критерій – джентльменський набір певних моральних якостей, життя у відповідності до специфічного морального кодексу. Синонім – поняття «інтелігентність». Якраз про
Справа в тому, що у нас, в Україні, поняття середнього класу - це категорія більше статистики, аніж соціології чи політики. Хто відноситься до середнього класу в країнах Західної Європи, наприклад, у Швейцарії? Так, сюди відноситься більшість населення, яке займає проміжне (середнє) місце між бідняками і дуже багатими. Конкретно, це і власник шале, що здає їх курортникам, і банківський працівник середньої ланки, і "менеджер середньої ланки", і кваліфікований робітник, що виготовляє знамениті швейцарські годинники чи шоколад фірми Нестле, і офіцер швейцарської армії, і лікарі, і юристи, і пастор церкви, і інші. Всі вони потрібні суспільству, отримують середні доходи і на таких людях тримається країна.
А хто у нас отримує середній доход? Корумповані чиновники середньої ланки, офіцери податкової поліції, ОБОПу, митної служби, бариги-підприємці, що не платять податків у повному обсязі і "кидають" на зарплату своїх працівників, контролери СІЗО, кримінальники, рекетири і т. і. А, головне, ніякої "протестанської етики", хоча дух капіталізму присутній.
Український "середній клас" має кілька страт, але ці люди не мають між собою ніяких спільних політичних чи суспільних інтересів. Ну, крім паразитування на суспільстві і державі. А без етики і моралі, такі особи можуть об'єднатися в зграю, як бродячі собаки, але нація і держава на таких людях триматися не можуть.
Так, це погано, але ж треба намагатися зробити так, щоб у нас було, як у Європі? - скажете Ви. Змушений Вас розчарувати: не буде, як у Європі, бо нема підстав. Україна, взагалі, розвивається за латиноамериканською моделлю. Звісно, в Бразилії, чи Аргентині теж є середній клас, але не такий, як у Швейцарії і роль його теж не така.
Можливо, що колись, в далекому майбутньому і в нас буде, як у Швейцарії. Але наразі це неможливо, а створювати "швейцарську модель" ще й недоцільно.
Розігрівання української пасіонарності почнеться з внутрішнього політичного та частково, економічного, тероризму. Тактика тероризму на мою думку полягатиме в індивідуальнім терорі, націленім на знищення держслужбовців вищої та середньої ланки і компрадорської буржуазії. Економічний тероризм полягатиме у виведенні з ладу інфраструктурних об'єктів, результатом чого стане погіршення становища певної соціальної групи чи населення на певній території.
Результатом цього всього стане побудова авторитарної української держави, скоріш за все з монопартійною системою. Економічна система такої держави буде представлена великими виробничими компаніями, що стануть зародками українських ТНК. Саме така, а не "швейцарська система" є максимально спроможною здійснити суспільну модернізацію в найкоротший термін і, при потребі, вести ефективну війну. Ось чому нам в найближчій перспективі "середній клас" у європейськім розумінні цього слова не тільки не потрібен, але й шкідливий.
18 червень 2010 at 9:16 PM
Вчора прочитав про те, що націоналісти пошкодили носа пам'ятнику Крупській. Вчора ж продовжувався суд над Миколою Коханівським та його побратимами, які пошкодили пам'ятник Леніну на Бесарабці. Минулого року, також у Києві, були пошкоджені пам'ятники Косіору та Постишеву.
Юридичний бік справи тут простий, як двері: є відповідний указ Ющенка про демонтаж комуністичної символіки. Більше того, свого часу ще президент Кравчук видавав подібний указ. Але коли замість працівників якогось ремонтно-будівельного управління демонтаж, вірніше його спробу, проводять волонтери-добровольці, то це вже вважається вандалізмом!
Але Ющенко тільки грав у націоналізм, але нічого хорошого для своєї нації він не зробив. Тож видавши указ, колишній президент і сам не збирався його виконувати, і іншим не давав. Доречі, до слідчого ізолятора перший раз Коханівського запроторили ще при "нородному президенті".
То ж закономірно виникає питання: в чому сила такого спротиву кам'яних ідолів? Чому деякі наші люди готові кістьми лягти, аби лиш комуністичні ідоли лишились на своїх постаментах? Звісно, справа вже не в комунізмі, якого, як ідеології, практично не існує. Комуністичне керівництво вже давно обернулося на капіталістів, що сповідують ліберальні цінності, а рядові комуністи, здебільшого, пенсіонери, ностальгують за молодістю, коли все моглося. Ну і нарешті, на фоні вітчизняної "демократії", хочеться мріяти про елементарний порядок і основи соціальної справедливості, які при комуняках таки були. Хоча б як іллюзія.
Вискажу парадоксальну думку про те, що російський комунізм - то лише одна з форм російського шовінізму. Гадюка скинула стару шкіру, але лишилась гадюкою. Російська імперія, як кажуть, forever, а форма - лише прояв суті. Українські москалики не Крупську люблять, вони люблять своє домінування в Україні. Але прямо вони того сказати не можуть. Зазвичай, говорять: "Это же наша история!"
Мені от спало на думку: що сказали б євреї, коли б німці відновили свастику хоча б на будинках, споруджених за часів ІІІ Рейху або на адміністративних спорудах, де вона свого часу була? То ж - їх історія!
Я не проти історії, - нехай буде свастика, нехай будуть Ленін зі Сталіним, але... в музеї. Бо коли комуністична символіка знаходиться на площі, серед людей, то це вже те, що сам Ленін називав "монументальною пропагандою". І завдання цієї пропаганди - показати українцям, що живуть вони "на нашій, не своїй землі". І така ж мета у РПЦ, що будує в Україні свої храми з "луковками". Щоб було, як в "западенськім" анекдоті, приїде москаль і скаже: "Всюду родимую Русь узнаю!".
І коли якийсь москалик демагогічно заявляє: "Ну вот снимете вы Ленина и поставите на его место своего Бандеру, что, лучше жить станет?", відповідаю: Ні, відразу життя кращим не буде, але без демонтажу комуністичної символіки і неоколоніалізму, ніколи нам кращого життя не бачити!
І поки стоять в Україні пам'ятники Леніну і Крупській, поки сяють на сонці позолочені "луковки" на церквах РПЦ, збудованих на криваві гроші "братви", годі говорити про якийсь прогрес, якийсь рух до демократії і таке інше. Наявність комуністичної символіки - ось неупереджений індикатор, що однозначно говорить про панування в Україні неоколоніалізму і компрадорської буржуазії та про упослідженість української нації на її власній землі.
Немає натхнення створити щось капітальне. Отже, з появою цікавих думок з приводу ідеології українського націоналізму буду їх тут занотовувати, з позначкою "Ідеологічні резолюції". Оця буде перша, не тому, що найголовніша, а тому, що першою записана.
Питання:
Припустимо, що лібералізм - пропаганда. Пропаганда чого?
А націоналізм - то теж пропаганда?
Резолюція:
Ні, націоналізм не пропаганда, націоналізм - ідеологія. Націоналізм дає нашу, українську, версію буття і взаємин в нашому (українському) суспільстві.
Перший пункт Декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї!" В чому тут пропаганда? Це істина для своїх. Це те, як воно є насправді, без прекрас і метафор. Це те, що слід робити. Це ідея і чин!
А пропаганда завжди розрахована на чужинців. Інколи і для своїх, але тільки тоді, коли провідники не вірять у свій нарід, тобто коли прирівнюють своїх до чужинців.
Пропаганда - то завжди маніпуляція, то значить, що це - брехня, замішана з правдою в певній пропорції, щоб люди, побачивши крихти правди, повірили і в правдивість всієї суміші.
Маніпуляція передбачає прогнозованість поведінки особистості, яка полягає у вільному виборі власної вигоди. Єдине, про що не кажуть маніпулятори, що разом з маленькою вигодою люди отримують і великі біди чи шкоди. Класичний приклад: риба клює на черв'ячка і не знаючи про гачок, ковтає і його.
Як правило, вигода особистості полягає в наданні шкоди громаді чи нації, бо то найлегший шлях. Тобто вигода здебільшого спонукає не до створення нових благ, а до перерозподілу, на свою користь, благ вже існуючих. Відбери у когось і зроби те своїм. А це значить, що в громаді (суспільстві, нації) існують два типи людей: продуценти і паразити. Перші створюють додану вартість чи нематеріальні активи, другі - споживають створене першими. І чим більше паразитів, тим слабше громада (суспільство, нація). Звісно, що діти, інваліди і старики, хоча нічого й не створюють, до паразитів все ж не відносяться, позаяк являються частиною системи відтворення громади (суспільства, нації).
Зауважимо, що крім ворогів внутрішніх, у нас є ще й вороги зовнішні, для яких наші вороги внутрішні завжди, до певної межі, будуть їх спільниками. На практиці, якщо немає дуже кризових обставин, встановлюється певна рівновага між продуцентами, паразитами внутрішніми та зовнішніми ворогами, що в статичних системах виглядають, як паразити зовнішні.
Продуцент, стаючи паразитом, робить моральний та ідеологічний вибір. На прийняття ним цього рішення якраз і впливає пропаганда, яка вириває особистість з єдиного ідеологічного поля, або інакше - з єдиної суспільної матриці. І далі цей процес уподоблюється росту ракових клітин в організмі. Організм, громада, суспільство, нація повинні мати захисні механізми проти цього. Захисний механізм української нації - то є ідеї українського націоналізму і українська держава, як інструмент цих ідей.
Здоровий організм - організм без паразитів, здорова нація - нація без паразитів. Здорова нація, що не відволікається на боротьбу з внутрішніми ворогами, буде успішно боротись з ворогами зовнішніми і перемагати.
Лібералізм - то є різновид т.з. економічної пропаганди, яка має собі за мету створення в країні економічної моделі, що найбільше відповідала б інтересам зовнішніх паразитів. При цьому всі дії зі створення такої моделі повинні в очах продуцентів виглядати як такі, що спрямовані на захист їхніх інтересів. Знову гачок і черв'ячок, але напрочуд ефективно.
Щоденник українського націоналіста. Пишу про все, що варте уваги, але головне - ідеологія.