Туристический ракетоплан впервые полетел самостоятельно
11 октября 2010
 Полёт SpaceShipTwo длился около 25 минут (фото Mark Greenberg/Virgin Galactic). |
10 октября в небе над Калифорнией суборбитальный челнокSpaceShipTwo (он же VSS Enterprise) успешно совершил свой первый свободный пилотируемый полёт.
Самолёт-носитель WhiteKnightTwo Eve поднял удивительный ракетопланна высоту 13 700 метров, после чего челнок отделился и выполнил планирующий полёт, успешно сев на полосу аэродрома. Вели SpaceShipTwo пилоты Пит Сиболд (Pete Siebold) и Майк Алсбери (Mike Alsbury).
Сэр Ричард Брэнсон (Richard Branson), основатель Virgin Galactic, заявил: "Это был один из самых захватывающих дней за всю историю Virgin. В первый раз с тех пор, как мы начали этот проект в 2004 году, я наблюдал за посадкой первого в мире коммерческого космического корабля на полосе порта в Мохаве, и это был великий момент. Теперь небо уже не предел. В течение следующего года мы продвинемся к последнему рубежу самого космоса".
SpaceShipTwo в ходе |
| Якість влади: спроба оцінки українських еліт |  [показать] |
|
Для тих, хто мав змогу спостерігати українські владні еліти в Києві першої половини 90-х років, був очевидним розрив між очікуваннями та наявним станом справ. Київ був неспроможний забезпечити центри влади сильними політиками, що могли би претендувати на роль публічних гравців. Десятиліття комуністичної селекції створили значну групу ефективних керівників, які успішно виконували владні повноваження в рамках УРСР, однак не були достатньо гнучкими для демократичного ладу. Націонал-комуністи, червоні директори і націонал-демократи з областей виявилися конкурентнішими. Вони ж заклали новітню традицію взаємозаміни реґіональних угруповань, що на певний час здобували контроль над центрами влади. У новітній українській політичній культурі узвичаїлося неґативне ставлення до еліт. Надмірні очікування першої половини 90-х цілком логічно обернулися розчаруванням в елітах, і тепер щоразу, як надходять президентські чи парламентські вибори, їх оцінювання стає дедалі критичнішим. Частиною нашої політичної культури стало й те, що критики еліт із числа інтелектуалів, політтехнологів і журналістів дуже рідко спираються на більш-менш виразно сформульовані критерії. Їхні оцінки є радше політтехнологічним засобом, елементом політичної боротьби, спрямованої на заміну одних політичних угруповань при владі іншими, аніж намаганням оцінити ефективність еліт. Втім, треба визнати, що оцінити якість владних еліт не так уже й просто. Справді, що саме оцінювати? Їхню спроможність утримуватися при владі? Здатність відчувати відповідальність перед народом? Спроможність бути провідною силою розвитку власної країни? Щось іще? Критерії оцінки еліт невідривно пов’язані з тим політичним режимом, у якому еліти оперують. У країні, де впродовж двох десятиліть відбувається амбівалентний суперечливий процес, зумовлений то перевагою авторитарних тенденцій, то впливовістю малорозвинених демократичних інститутів, визначитися з критеріями дуже складно. Чимало дослідників схиляються до «класичної» версії оцінювання еліт, тобто за тим показником, як довго та чи інша група мала здатність утримувати контроль за певним центром влади. Такий підхід має сенс у недемократичних режимах. Однак у державі, яка претендує на демократичність, оцінювати еліти треба за додатковою вартістю їхньої діяльности. Я підтримую гіпотезу німецького соціолога Кристіана Вельцеля про залежність якости еліт і рівня людського розвитку певної країни. Відповідно, пропоную для з’ясування якости українських владних еліт застосувати критерії відкритости й підзвітности, а також порівняти за цим показником наші еліти з елітами інших країн світу. Але насамперед варто з’ясувати, як виникла теорія еліт, і уважніше розглянути пов’язані з нею підходи до визначення якости владних еліт. |
Дивився вчора фільм «Вол-стріт: гроші ніколи не сплять», в оригіналі: Wall Street 2: Money Never Sleeps. Це продовження фільму «Вол-стріт», який я бачив років 6-7 тому по телевізору, але який, тим не менш, запам’ятався. В новому фільмі мова йде про продовження подвигів головного героя Гордона Гекко. Він щойно відсидів 8 років в американській буцегарні.
Цікава сцена виходу з тюрми. Випускають з воріт групу зеків. До одного під’їжджає машина, до другого, і тільки Гекко стоїть один і на щось чекає. Певно, на лімузин. Але лімузину нема…
З фільму ми взнаємо подробиці його біографії. За ті грішки, що стали сюжетом першого фільму, йому світило максимум один рік. Ще сім - наш герой отримав за інші оборудки, про які слідство взнало від «колег» по Вол-стріту, які вирішили здати конкурента. П’ять років йшло слідство, п’ять років наш герой сидів у камері попереднього ув’язнення і ще три вже на «зоні». Хто цікавився американською пенітенціарною системою, знає, що вона не набагато краще української. Це вам не Швеція.
За цей час у Гекко від вживання наркотиків помирає син. Еге ж, «багаті теж плачуть!». Улюблений сюжет бідняків. Дочка, бачачи все це, відцуралася батька і ударилась в лівий рух – заснувала лівацький некомерційний сайт, де критикує капіталізм. Привіт Фіделю Кастро. Але батько, ще коли ворочав мільярдами доларів, поклав у швейцарський банк на ім’я доньки, начебто під якийсь траст, 100 мільйонів доларів. Доньці – троцкістці ті брудні гроші не потрібні і вона вирішує витратити їх на якусь благодійну акцію, але щось не вийшло. Наївна журналістка і не здогадується, що досягнувши повноліття, вона скоїла злочин: не повідомила податкову про отриманий дохід у 100 мільйонів.
Однак, головний герой фільму не Гекко, а молодий брокер з Вол-стріт. Брокером він стає не випадково. Ще 12-річним хлопчиком він починає з того, що підносить ключки в гольф-клубі одному з тузів Вол-стріту. Дітей у «туза» не було, а в хлопця не було батька. Так вони й подружились. Ось така сентиментальна історія. Але це ще не все. Туз банкрутіє, колеги по Вол-стріту готові допомогти, скупивши його фірму по три долари за акцію. Але він вибирає смерть під колесами нью-йоркського потягу метро замість порятунку фірми такою ціною.
Молодий брокер вирішує відімстити фірмі, що «грала» проти контори його «батька». Він запускає серед колег-брокерів дезу про націоналізацію нафтових родовищ в Південній Америці. Цікавий механізм роботи брокерської контори, по-фільму, звісно. Сама контора невеличка, не більше 10-ти співробітників. Є просто брокери і є брокери-аналітики, що ведуть певну тему. Скажімо, наш герой відповідає за тему «альтернативні джерела енергії». Авторство дези дуже скоро стає відомим: наш месник «нагрів» конкурентів на 120 мільйонів доларів. Але молодий брокер вже має досвід: сам він на дезі нічого не заробив. Якби заробив, то міг би сісти в тюрму. В Америці законодавство про шахрайство дуже досконале.
В нас, в Україні, такого «косячного» брокера мабуть би ніде не взяли на роботу. Одного разу він вже викинув фортель, де гарантія, що не викине другого? Так мислять наші кадровики і керівники. Однак в Америці все інакше. Виконавчий директор (посада умовна) брокерської контори, яку кинули, бере хлопця до себе на роботу. Можна сказати, це сильний хід сильної людини. Так Великий Чінгісхан взяв собі на службу чи то Субеде-бохадура, чи то Джебе-нойона, вже не пам’ятаю точно, кого. Обидва полководці прославили себе і Чінгісхана. Але то ж був Чінгісхан!
Виконавчий директор з підборіддям Шварценеггера любить ганятись на мотоциклі і корчить з себе вольову людину. Свій кабінет він заставив дорогими полотнами великих художників. Одна з картин – робота Гойї «Сатурн, що пожирає своїх дітей». Звичайно, голлівудська алегорія наївна, але ж фільм розрахований на «тупих американців» та на любителів американського кіно у країнах Третього світу. Читач вже здогадався, що «Сатурн» з’їсть виконавчого директора.
Цікаві психологічні портрети акул Вол-стріту. По-перше, їх не багато, чоловік 10-12, всі акули помістились за одним овальним столом в приміщенні біржі. При цьому інколи 2-3 людини представляють одну контору. Тобто банків, чию волю виконують брокери, мабуть не більше 5-7 штук. Не знаю, чи зйомки проводились в справжньому кабінеті керуючого Нью-Йоркською фондовою біржею, чи то дизайн авторів фільму, але кабінет керуючого нагадує
Якось Адольф Алоїзович, звертаючись до німців, сказав, що звільняє їх від химери під назвою "совість". На мою думку, фюрер помилявся. Совість - не химера. Всім нам хочеться поступати по совісті і нам приємно, коли це вдається.А коли ні, то ота совість починає нас мучити. Як писав Нікколо Макіавеллі, нема ні абсолютних мерзотників, ні абсолютно моральних людей.І останній мерзотник хоче виглядати шляхетним та моральним.
Макіавеллі навіть приводить приклад одного італійського феодала, що воював з Папою, звісно не як з вікарієм Христа на землі, а як з головою Папської області, тобто таким же феодалом, як і він сам. Якось одного разу Папа вирішив до нього завітати, саме, як Папа.Наш феодал, як добрий католик, падає перед ним на коліна. І Папа замість того, щоб його простити, тобто поступити, як вікарій Хреста, поступає, як феодал: велить відрубати бунтівнику голову. І "флорентійський секретар" пише з цього приводу, що як би мало значило папство, коли б Папі відрубали голову.
Але не завжди моральне відразу можна відрізнити від аморального. Складність - в критеріях відбору.Для націоналіста таким критерієм є інтереси своєї нації. Визначившись з критерієм, можна вже дати і визначення терміну "совість".
Совість - сукупність норм і правил суспільного життя, що забезпечують виживання нації. Моральне все, що забезпечує виживання нації, аморальне все, що цьому перешкоджає. Мораль, так би мовити, нівелює "внутрішньовидову боротьбу", а всю людську енергію направляє на боротьбу міжвидову, тобто на боротьбу між націями.
Звичайно, мораль виникає ще в первіснообщинному суспільстві, тобто до появи нації. Мораль виникла з колективного самозахисту, тобто, коли одна людина торкнулась своєю спиною спини іншої людини, і так вони зайняли кругову оборону від ворогів, вірячи, що той, кому ти довірився, тебе не зрадить. На відміну від права, мораль регулює "легкі" правопорушення, карою за які є, зазвичай, громадський осуд. Ось чому люди в своїй більшості стараються все ж поступати шляхетно по відношенню до інших ("Не плюй в криницю, бо доведеться води напитись!").
Вибравши критерієм моралі інтереси нації, не можна говорити про якісь наднаціональні "загальнолюдські цінності". Для націоналіста, взагалі, нічого наднаціонального існувати не може. А те, що зветься "наднаціональним", - насправді пропаганда наших ворогів, кожен з яких уособлює націю, якій служить.
[29.09.2010 16:26]
70 відсотків опитаних – проти закону про двомовність
Понад 70 відсотків відвідувачів сайту unian.net, що взяли участь в опитуванні УНІАН, виступають проти ухвалення закону, покликаного запровадити в Україні українсько-російську двомовність. Майже 28 відсотків такий законодавчий акт підтримують. Запитання на веб-сторінці сформульовано таким чином: «Чи підтримуєте Ви закон про двомовність?»
Відповіді:
Так, однозначно - 26,1%
Загалом так, але є сумніви – 1,7%
Ні, у жодному разі – 69,7%
Ні, хоча про це варто подумати – 1,7%
Не знаю – 0,2%
Мене це не стосується – 0,4%
Свій варіант – 0,2%.
Усього в голосуванні взяло участь 3210 користувачів Інтернету (станом на 29 вересня, 15.00).
З власних відповідей можемо процитувати такі: “Додайте англійську”; “Це повна ж...а”; “Тільки в Криму як в автономії”; “Тільки моральний виродок може чинити цьому опір” (надійшло з РФ); “У Криму має бути тримовність – із кримськотатарською мовою”; “Відповідно до Хартії в Криму всіх чиновників треба зобов’язати знати три мови”.
Опитування триває.
[29.09.2010 16:26]
70 відсотків опитаних – проти закону про двомовність
Понад 70 відсотків відвідувачів сайту unian.net, що взяли участь в опитуванні УНІАН, виступають проти ухвалення закону, покликаного запровадити в Україні українсько-російську двомовність. Майже 28 відсотків такий законодавчий акт підтримують. Запитання на веб-сторінці сформульовано таким чином: «Чи підтримуєте Ви закон про двомовність?»
Відповіді:
Так, однозначно - 26,1%
Загалом так, але є сумніви – 1,7%
Ні, у жодному разі – 69,7%
Ні, хоча про це варто подумати – 1,7%
Не знаю – 0,2%
Мене це не стосується – 0,4%
Свій варіант – 0,2%.
Усього в голосуванні взяло участь 3210 користувачів Інтернету (станом на 29 вересня, 15.00).
З власних відповідей можемо процитувати такі: “Додайте англійську”; “Це повна ж...а”; “Тільки в Криму як в автономії”; “Тільки моральний виродок може чинити цьому опір” (надійшло з РФ); “У Криму має бути тримовність – із кримськотатарською мовою”; “Відповідно до Хартії в Криму всіх чиновників треба зобов’язати знати три мови”.
Опитування триває.
[29.09.2010 16:26]
70 відсотків опитаних – проти закону про двомовність
Понад 70 відсотків відвідувачів сайту unian.net, що взяли участь в опитуванні УНІАН, виступають проти ухвалення закону, покликаного запровадити в Україні українсько-російську двомовність. Майже 28 відсотків такий законодавчий акт підтримують. Запитання на веб-сторінці сформульовано таким чином: «Чи підтримуєте Ви закон про двомовність?»
Відповіді:
Так, однозначно - 26,1%
Загалом так, але є сумніви – 1,7%
Ні, у жодному разі – 69,7%
Ні, хоча про це варто подумати – 1,7%
Не знаю – 0,2%
Мене це не стосується – 0,4%
Свій варіант – 0,2%.
Усього в голосуванні взяло участь 3210 користувачів Інтернету (станом на 29 вересня, 15.00).
З власних відповідей можемо процитувати такі: “Додайте англійську”; “Це повна ж...а”; “Тільки в Криму як в автономії”; “Тільки моральний виродок може чинити цьому опір” (надійшло з РФ); “У Криму має бути тримовність – із кримськотатарською мовою”; “Відповідно до Хартії в Криму всіх чиновників треба зобов’язати знати три мови”.
Опитування триває.
Давно пытаюсь осмыслить истоки нашего главного конфликта -- русско-украинского, разумеется, и все больше прихожу к выводу, что лежат они не столько в этнической, сколько в культурологической сфере, и тянутся из многострадального XVII века. Именно тогда и произошел тот цивилизационный сдвиг, приведший в итоге к созданию Российской империи. Величайшая ошибка Московского царства, выразившаяся в присоединении Украины, аукнулась только теперь тем идейным и моральным кризисом, отсутствием идентификационного стержня внутри российского общества, каковое мы вынуждены ныне лицезреть. В чем же она выразилась, эта ошибка? Почему она возымела столь сокрушительные последствия именно для россиян, не затронув при этом ментальность и мироощущение украинцев? Почему мы спокойно относимся к таким понятиям, как Европа (в метафизическом смысле этого слова) и католицизм, оставаясь при этом православными, но эти же понятия вызывают истерику у россиян. Как такую же истерику вызывают и украинская культура и язык, которым просто отказывается в праве на существование...
Итак, XVII век, Переяславский пакт... То, что для Гетьманской Украины являло собой военный союз сиюминутного значения (что и показал Конотоп спустя всего 5 лет), в Москве было интерпретировано как Присоединение! Да, с политической точки зрения, это был сильный ход - Московия не просто приобретала в собственность огромную страну, но и получала доступ к Черному морю, и далее на Балканы. Украина становилась той ДВЕРЬЮ в Европу (куда там той форточке, позже прорубленной Петром на медвежьих задворках), которая выводила Московию в ранг мировых европейских держав. Не больше ни меньше. Украина становилась таким образом краеугольным камнем НОВОЙ Московской государственности. А новая сущность требовала своего осмысления и НОВОЙ легитимации. И вот здесь-то и зарыта ошибка, а она, как известно, хуже чем преступление!
До этого периода развитие Московского царства шло своим естественным чередом, даже смуты были его имманентными свойствами, и не отражались на ментальности народа, его мировоззрении и мироощущении. Существовала определенная историография, развилась своеобразная версия православия. Повторюсь, это был органичный период существования Московии. Но присоединение Украины потребовало коренной ломки всех представлений о природе московской государственности, и эта ломка (она и сейчас продолжается, только в виде абстинентного синдрома у части общества) стала причиной того, что ВСЯ дальнейшая историография Московии стала представлять собой совершенный МИФ (мы к нему еще вернемся). Но и это бы полбеды! Мифологизация истории свойственна всем... А беда состояла в том, что вместе с постановкой Украины в фундамент своей государственности, Московия приняла и украинский КУЛЬТУРНЫЙ тренд, прыгнув из органичного московского средневековья СРАЗУ в европейское Барокко!
В чем это выразилось? Царь Алексей Михайлович, по недоразумению прозванный Тишайшим (в тихом омуте черти водятся), то ли по собственному разумению, то ли по наущению Никона, решил, что раз есть Украина, то можно давнюю, чисто умозрительную концепцию "Третьего Рима" переводить в плоскость практической политики. И выясняется, что Никонианская реформа (унифицировавшая церковный обряд), проводилась на основе украинского видения православия, и была призвана приблизить Московское царство к европейским православным культурам с последующим объединением их под властью московского царя. Но и это еще не все. Реформа образования по европейскому образцу (создание Славяно-греко-латинской академии) формировала новое мировоззрение (подробно смотри здесь: http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/ok
Что из этого следует - перестав быть самобытной средневековой страной (ничего плохого в этом определении нет), Московия (даже переименовавшись в Россию) так и не стала (в культурологическом смысле) страной европейской. А ведь нет ничего хуже половинчатых решений и недосостояний!
Вот так и получилось, что вИдение концепции "Третьего Рима" в ПОЛИТИЧЕСКОМ русле, а не в русле ДУХОВНОМ, и попытка ее реализовать в ПОЛИТИЧЕСКОМ смысле привела Россию в конечном итоге к современному её состоянию. Московии НЕЛЬЗЯ было присоединять Украину, а тем более пытаться ее ассимилировать, нужно было, исходя из принципа самосохранения, что ли, (раз уж Украина ОКАЗАЛАСЬ ТАК близко!) предоставить ей (Украине) максимально возможную автономию, или лучше - создать
Юрий Нестеренко
Московия
Zu kampfen fur der Freiheit Ehr'
weil Hass und Krieg entbrannt.
Parademarsch der Legion Condor
...А родиться бы мог в Новегороде или во Пскове я,
На ином рубеже, при ином повороте судьбы,
И вести новгородскую армию к стенам Московии,
Где бесчестье в чести, где предателей славят рабы.
Где плюгавый упырь, плешь прикрывши татарскою шапкою,
Зло пирует в Кремле, без вина душегубствами пьян,
Где герой палачу салютует кровавой культяпкою,
И князья жирнобрюхие лижут монарший сафьян,
Где раздавлена вольность ударом кровавого молота,
Где оболгано все, что не вышло отнять и украсть,
Где Иван Калита прятал в погреб иудино золото,
Где пред властью трясутся одни, а другие - за власть.
С четырех бы сторон подойдя к окаянному городу,
Створки Спасских ворот мы бы вскрыли варяжским мечом,
И кремлевских бояр из палат потащили за бороду,
Да швырнули б со стен вместе с их азиатским бичом.
И навек бы развеяться тяжкому, душному мороку!
Воля, честь и права - снова были б не просто слова...
В самых жутких мечтах никакому заморскому ворогу
Не содеять того, что ты сделала с Русью, Москва!
Серость в мыслях и лицах, наследственное косоглазие
Да сутулые спины, безропотно ждущие плеть,
Сквозь лохмотья Европы бесстыдно таращится Азия
И в округлых обводах церквей проступает мечеть.
Да, Москва, не сыскать ни в Европе таких, ни в Америке!
В профиль - камера пыток, анфас - площадной балаган,
Из похмелья - в запой, вечный пафос кабацкой истерики,
Поцелуй с мордобоем, да деньги под ноги цыган.
Ой ты, каменный спрут с краснозвездною шапкой на темечке!
Все твои типажи перемешаны в нашей беде:
Толстомясая бабища, на пол плюющая семечки,
Косорылый опричник с засохшей соплей в бороде...
Со стрельцами царей, да с гэбульниками пустоглазыми,
Год от года кряхтя, но крепя упыриную рать,
Город Мутной Воды расползался вокруг метастазами,
Пол-Европы подмял, и весь мир собирался сожрать!
Но бодливой корове рога обломала история,
И гнилую империю явственно тянет ко дну.
Нет, Московия - вовсе не Русь! Это - лишь территория,
Где кремлевские ханы держали народы в плену.
Где родился - не главное. Главное - мыслить толковее,
И воскреснет свобода, и снова сплотятся ряды,
Чтоб вонзить европейскую сталь прямо в сердце Московии -
В азиатское сердце проклятой Московской Орды!
Нечисть пятится прочь, коль назвать ее истинным именем,
И былыми победами зря утешается враг -
Главный бой впереди. Свежий западный ветер над Ильменем
Наполняет нам крылья. И тает клубящийся мрак.
2007
----------------------------------------
----
Примечания.
Эпиграф: "Чтобы сразиться за честь свободы, потому что ненависть и война
разгорелись" (Парадный марш легиона "Кондор", боровшегося против
коммунистов в Испании.)
Московские князья стяжали власть и богатство благодаря национальному
предательству, выполняя роль карателей на службе Орды и уничтожая таким
образом своих соперников, боровшихся за освобождение Руси. Пресловутая
"шапка Мономаха", которой венчались на царство московские цари - не что
иное, как шапка татарского мурзы, подаренная кому-то из вассалов за
верную службу. Крайне жестокое, нередко приводившее к смерти наказание
кнутом, широко распространенное в Московии (в том числе и в
петербургский период), также позаимствовано в Орде.
Название "Москва" - финноугорского происхождения и означает "мутная,
грязная вода".
Що до визначення терміну "нація", то я використовую те визначення, що дав тов. Сталін в роботі "Марксизм и национальный вопрос" (1913р.):
Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры.
За майже 100 років воно не застаріло, от тільки психічний склад, що проявляється в спільності культури, тепер називають менталітетом.
Українську націю можна розглядати як сукупність українців. Але тут є дві точки зору: раціональна та ірраціональна. Перша - матеріалістична, наукова та практична. Але її прихильники рахують лише живих українців. Друга - ідеалістична, на перший погляд не реальна, але саме нею й потрібно користуватись в суто практичних питаннях. Друга точка зору враховує в складі нації не тільки живих українців, але й мертвих та ненароджених. Основоположник цієї концепції - Тарас Шевченко. Подібної концепції дотримувався й Беніто Муссоліні.
Таким чином визначення терміну "українська нація" зводиться до визначення терміну "українці".
Українцем є всякий, хто ним себе вважає, і кого вважають за свого інші українці.
Щодо теорії нації, то тут є дві концепції, що відображають два шляхи націєтворення, - умовно, французький і німецький. Французьким королям дісталася західна частина земель імперії Карла Великого. Франція складалась з численних графств та двох герцогств (Бургундії та Нормандії), не рахуючи третього (Люксембургу), що стало французьким тимчасово. Те, що тепер зветься французькою мовою, було мовою Парижу та його околиць. Навіть в середині ХІХ сторіччя на півдні Франції не розуміли французької. То ж королям, Республіці, Наполеону і знов Республіці доводилось уніфікувати решту Франції на кшталт Парижу та робити французів із різних бретонців, бургундців, лангедокців та інших нацменів. Це і є французький спосіб націєтворення, а його теоретична основа зветься конструктивізм.
Німеччина після Віденського конгресу 1815р. виглядала ще строкатіше (понад три сотні суб’єктів), але всі її жителі вважали себе німцями. Літературна німецька – Лютерова Біблія. Кожна німецька земля мала власний діалект, отож довелось визнати літературну німецьку, як стандарт. Канцлеру Отто фон Бісмарку все це розмаїття вдалося об’єднати «залізом і кров’ю», але німців створювати не довелось. Вони вже були.
Поза Німецькою імперією лишилась Австрія, що вже мала свою імперію. Відповідно, австрійці перестали вважати себе німцями, в усякому разі, офіційно. Але досить
Опус Бузини можна прочитати тут: http://www.segodnya.ua/news/14176794.htm
Ще більш відверто Бузина виклав свої погляди у відеоблозі http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinabog/14176834.html, що так і зветься "Программная речь Бузины о подлинном национализме".
[показать]Тепер, мій коментар:
Да, наваял Бузина много интересного. Собственно вся статья написана ради последнего раздела. Ибо все предыдущее должно подготовить неподготовленного читателя (русского щовиниста) к смене курса на 180 градусов. Бузина призывает русских шовинистов стать... украинскими националистами. Пока не интегральными, на Донцова традиционно котим бочку, а "прагматичными". Собственно, они ими уже и стали, если говорить о Януковиче и компании. Москали оказались вовсе не такими, как о них думал Янукович. В ПР наметился раскол на "донецких" и "группу Росукрэнерго". Гиблой оказывается и стратегия Януковича противостоять украинским олигархам, опираясь на внешнюю поддержку - Москву, Брюссель и Вашингтон. Во всех трех столицах не любят "слугу трех господ", требуя абсолютной лояльности. Политика Кравчука и Кучмы (многовекторность) больше не работает. Все в ответ улыбаються, выражают надежды на построение в Украине демократического общества, но денег не дают. Более того, все зарубежные "друзья" желают свободно эксплуатировать наши природные богатства и наших людей, даже в ущерб отечественным олигархам. И Янукович понимает, что это не есть хорошо, т.к. справиться с иностранными ТНК гораздо сложней, чем с отечественными Ахметовыми и Коломойскими.
Что же делать бедному "профессору"? Наверняка, в АП уже догадались, что нужно расширять социальную базу для "Хведоровича" вообще и ПР, рейтинг которой неуклонно падает, в частности. И вот верный оруженосец Олесь Бузина уже начинает готовить общественное мнение к "смене вех". Янык должен предстать перед народом "национальным лидером", а на службу возьмут недобитых ющенковских "гуманитариев". И появиться такой вот ющенкизм-лайт. Начало уже положено: на сайте президента недавно восстановлен раздел о Голодоморе, который возник при предыдущем президенте и исчез сразу после "воцарения" Януковича.
А что же с национализмом, который интегральный, т.е. настоящий? Он был, есть и будет. И отличие национализма интегрального от "прагматического" прежде всего в том, что приверженец первого готов отдать жизнь за национальную идею, а приверженец второго этого делать не собираеться. Думаю, любой интегральный националист согласиться с Олесем в том, что Витя и Катя - казнокрады, которые заслужили виселицу. И если мы доживем до тех славных времен, когда на Майдане будут вешать обладателя рук, "які не крали" и его дражайшую супругу, то мы вправе просить у трибунала об одной почетной услуге: предоставить Олесю Бузине право намылить веревку высокопоставленным висельникам. Заслужил!
Михайло Дубінянський написав чергову «визначну статтю» під назвою «Формула успіху». Автор час-від-часу торкається резонансних тем, але оскільки мислення у нього ліберальне, то нічого путнього з його старань вийти не може.
Зараз Дубінянський непрямо критикує національну ідею. Ні, не нашу, а африканську. Так вже вийшло, що найкращою ілюстрацією зв’язку між національною ідеєю та розвитком економіки країни є модель суспільного устрою в т.з. «азійських тигрів». Дубінянський пише про Південну Корею та Сінгапур, але сюди ще відносяться Тайвань, Гонконг і меншою мірою Малайзія та Таїланд. У Філіппін та Індонезії справи йдуть значно гірше, тому «тиграми» їх не вважають.
Цілком слушно автор наводить приклад з ліками, про ефективність яких свідчить не тільки те, скільком людям вони допомогли, але й могили на кладовищі, тобто те, скільком не допомогли. В контексті цього читач вже сподівається, що пан Дубінянський розповість йому про «формулу успіху», але автор лише констатує кількість «могил», тобто тих країн, в яких економічного чуда не сталося. Таких виявилось більшість. Але в цих країнах були харизматичні лідери, була боротьба за незалежність, була і є національна ідея. От тільки після здобуття незалежності жити стало мінімум не краще, а самі країни попали в кабальну залежність від транснаціонального капіталу. Ну, як завжди, криза, розвал економіки, військові перевороти, організовані колишніми соратниками, які поскидали колишніх харизматичних персон.
Чому так вийшло? Розкриємо читачу те, що не вдалося М.Дубінянському. Власне, формула успіху, як і формула не успіху, одна і та ж сама. Розглянемо проблему на конкретних прикладах. Історія Сінгапуру – унікальна і неповторна, тому зосередимось на Тайвані і Південній Кореї. Спільне в них те, що ці країни здобули незалежність завдяки США. Без присутності американської армії цих країн просто б не існувало. Але на цьому роль американців і закінчується.
Чим ці дві країни відрізняються, скажімо, від країн Африки чи Індонезії, про які пише Дубінянський? Можна, звичайно, написати про конфуціанську етику, чого нема в Африці. Але конфуціанську етика вторинна по відношенню до держави і культури народу. Так, чорна Африка на момент колонізації мала істотний цивілізаційний розрив з колонізаторами. Але Африка Північна, ісламська, такого великого розриву не мала. В усякому разі, він був не більший, ніж в китайців та корейців.
Але є інший чинник, за яким «тигри» разюче відрізняються від Африки та Індонезії, Філіппін, Бангладеш і інших азіатських країн.. «Тигри» - мононаціональні держави. Звісно, що своєю мононаціональністю вони завдячують своїй довгій державницькій традиції, коли національні меншини було асимільовано. Мононаціональність – для тих, хто в танку, - це відсутність трайбалізму – бича державності в країнах Третього світу.
Але для «азійського чуда» потрібні ще два чинника: авторитарний режим і національна ідея, що консолідує суспільство. В африканців та азіатів з цим все було в порядку, от тільки це все переломлялось через призму трайбалізму.
У Африці та вищеназваних країнах ще до приходу колонізаторів була чудернацька мішанина феодалізму з родоплемінним устроєм. Колонізатори лише законсервували існуючий стан справ. Націй, як таких, не було. Племена розмовляли різними мовами, а кордони колонізатори провели по річкам, меридіанам і паралелям, так що одне плем’я могло бути в складі кількох держав. Під час боротьби за незалежність людей об’єднувала ненависть до колонізаторів, але як тільки незалежність була здобута, згадалися старі образи. Реально новоявлені диктатори могли опертися тільки на своїх одноплемінників, а це в кращому разі кілька відсотків населення. Однак, великого вибору нема і за лояльність одноплемінників доводиться закривати очі на корупцію. А корупція, як іржа залізо, точить державний механізм. В результаті невеличка групка людей наживається на відсталості своїх співвітчизників.
Численні військові перевороти тимчасово випускали пар у суспільстві, найбільших корупціонерів розстрілювали, але принципово ситуацію змінити не могли, оскільки з трайбалізмом нічого поробити не могли. А це значить, що розширити соціальну базу режиму неможливо.