Это цитата сообщения Дина312 Оригинальное сообщение

ГРИССИНИ С БАЗИЛИКОМ (Grissini)

[показать]	Гриссини - тонкие хлебные палочки, которые пекут в Пьемонте с 17 века. Рецептов много, причем вкус хлеба во многом зависит от обсыпки. Для обсыпки можно использовать манку, кунжутное семя (Grissini Siciliani) и семена мака (Grissini al Papavero).   Вам потребуются: базилик - по вкусу; дрожжи (свежие) - 25г; вода (теплая) - 1 стакан; оливковое масло - 1 ст.л.; соль - 1 ч.л.; яйцо - 1 шт.; мука - 400г
Я сегодня пекла палочки с базиликом, Grissini. Итальянские, но как они там правильно называются-происносятся по-нашенски - это вопрос к Gialappe. Покрошила базилик, вот столько:
Замесила тесто из 25 г свежих дрожжей, 1 стакана тёплой воды, 1 ст.л. оливкового масла, 1 ч. л. соли, 1 яйца, базилика и около 400г муки. Вымешивала тесто миксером с крючками, до гладкости.
Дала подойти полчаса, опять вымесила и разделила на 30 кусочков.
Кусочки раскатала в длинные колбаски, где-то с карандаш толщиной, потом свернула пополам и закрутила. Выложила на лист , дала еще раз подойти минут 15.
Затем смазала взбитым яйцом и выпекала в середине духовки при 200 градусах 20 минут. Ффкусные! Эх, пивка дома не оказалось....

источник http://www.gotovim.ru/recepts/sbs/grissini.shtml

Это цитата сообщения ToKiTo4Ka Оригинальное сообщение

Живое телевидение

Побродив по интернету в поисках чего-нибудь новенького, набрела на интересный сайт.

Видела не мало подобных сайтов, но этот...

Это крупный ресурс, позволяющий смотреть бесплатно 903 канала интернет телевидения. Живая трансляция, записанные новости, стриминг каналов онлайн тв станции, вещание сотен телеканалов через интернет, со всего мира. Все рассортированные по категориям, языкам и таким странам как Россия, Украина, Америка, Канада и.т.д...

Также можете слушать свои любимые радиостанции (их тут более полутора тысяч), не отходя от компьютера, достаточно только доступа к интернет.

Узнай самые последние события в мире через  сайт... Ненужны специальные программы, оборудывание или регистрация. Чтобы посмотреть канал просто кликните на интересующею категорию и выберете нужный канал. , телеканалы и радиостанции со всех уголков мира, а главное что всё на одном сайте. Также на сайте есть удобный поиск, рейтинги каналов и куча интересных и полезных функций)

Я занесла этот сайт себе в закладки. 

[338x72]

  

[показать]	[показать]	[показать]	[показать]	[показать]	[показать]	[показать]	[показать]	[показать]

Читать далее...

[700x560]
Для коржей:
200 г сливочного масла (я заменила маргарином) 2\3 стакана сахара 200 г муки
1,5 ч.л. разрыхлителя, 4 яйца, 4 ст.л. молока, 1\3 ч.л. соли, 1 пакетик ванильного сахара,
3 ст.л какао

Для начинки:
0.5 л молока, 5 ст.л.манки, 200 г сливочного масла, 2\3 стакана сахара,
200 г кокосовой стружки

Для глазури:
100 г темного шоколада
50 мл молока

Масло взбить с сахаром, взбивая, добавить яйца, по одному, положить остальные ингридиенты и замесить тесто. Вылить его в смазанную маслом и присыпанную мукой разъемную форму. Выпекать при 200 град 25 мин, разрезать на 2 коржа.
Сделать начинку. В молоко добавить масло, сахар, довести до кипения, всыпать манку, варить до загустения. В чуть остывшую кашу всыпать кокосовую стружку и тщательно перемешать. Сварить глазурь. Шоколад растопить на водяной бане, затем смешать с горячим молоком. Уложить нижнюю часть коржа в разъемную форму, сверху выложить кокосовую массу ,разровнять, прикрыть вторым коржом. Верх залить глазурью и оставить для пропитки.

[450x337]
Для тіста:
5 яєць 2 ст. цукру 2-3 ст. л. Сметани 2 ст. л. Какао 1,5 ч. л. соди, гашеної оцтом 2 ст. муки
Для крему:
1,5 ст. молока 2 ст. цукру 450 г вершкового масла 300 г вишень, настояних на горілці
Для прикраси:
2 плитки чорного шоколаду
Тісто. Збити 5 білків з цукром.
Додати жовтки, сметану, какао, соду і муку. Все ретельно перемішати, випекти 2 коржі і охолодити.
З одного коржа вийняти середину, залишивши лише тонкі стінки.
Другий корж розрізати уподовж на 2 коржі. Один корж відкласти а інший разом з м'якоттю з першого коржа дрібно порізати.
Крем. Молоко і цукор розігріти на слабкому вогні, поки не розчиниться цукор до світло-коричневого кольору. Масло збити і тонкою цівкою влити в нього охолоджене молоко. Крем розділити на три частини.

У 2/3 крему додати крихту з коржів, вишні перемішати і наповнити порожній корж.
Потім прикрити половинкою коржа, що залишилася, і змастити торт кремом, що залишився.
Одну плитку шоколаду потерти і обсипати торт, а другу розтопити на водяній бані і полити торт.

КАТ, ЩО ЗРАДИВ СВОЄ РЕМЕСЛО

У 1508 році трапилася зі шляхтичем Єронимом Добростанським прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п’яний як чіп і голосно виспівував батярські пісні.
Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:
– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів.
Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля, свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені.
Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм, кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь якій церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе місце.
Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не з’явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського суду.
Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела його до в’язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.
Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в’язниці, вволили його останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.
На Ринку зібралося людей видимо невидимо, але в їхніх очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею, біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз міститься в подвір’ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.
– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.
Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.
Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.
Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з’являвся львів’янам на Ринку, якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:
Пане майстер, де ся дів?
Шо ти нині зночі їв?
Чи собаку, чи кота –
То для тебе смакота!
І тоді розлючений дух вискакував з поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.

ЯК ПРЕЧИСТА ДІВА ЧЕЛЯДНИКА ПОРЯТУВАЛА

У 1663 році сталася в нашому місті дивна пригода, яку собі ще довго переповідали міщани.
В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.
Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав’язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.
Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.
– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.
Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.
Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.
Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту Читать далее...

ВОВЧА ГОРА

Знаходилась вона серед горбів, де зараз початок Зеленої. Колись там були лісові хащі. Жили там сарни, дикі кабани, та й вовки не раз забігали попід саме місто.
Якось двоє хлопців з околиці, що мала назву Темричівський лан, пішли до лісу по гриби. І коли вже вертались назад, натрапили на двох малих вовченят, що лежали в густому мосі і скімлили.
Хлопці взяли їх з собою, сховавши за пазуху, і пішли додому. Вовченята безперервно скавуліли. А з глибини лісу долинало виття вовчиці. Щохвилі воно ставало усе виразнішим. Хлопці щодуху помчали до хат.
Ледве тільки добігли на свої обійстя, як побачили велику вовчицю, котра бігла по їхніх слідах. Цілу ніч вона тинялася довкола їхніх хат і завивала, доки не відігнали її тутешні пси.
Обидва вовченята на коров’ячому молоці росли, мов на дріжджах. А за рік то вже були здорові вовки. Вони стали вірними товаришами своїх господарів і часто супроводжували їх до лісу.
Одного зимового полудня вирушили хлопці по хмиз, а вовки за ними. Коли зійшли вони на пагорб і ступили на те місце, де минулого року знайшли малих вовченят, з хащів несподівано вискочила вовча зграя.
Хлопці похапали з санок сокири і побігли до розлогого дуба на самім версі. Свійські вовки відганяли зграю, а хлопці тим часом видряпалися на дерево.
Вовки тим часом збігалися звідусюди і оточували дерево. Раз по раз кидались вони на обох приручених вовків, довкола летіли клапті шерсті і цвиркала кров. Та сили були нерівні, і зграя розшарпала своїх родичів.
Хлопці сиділи на дереві і цокотіли зубами від морозу. Вовча зграя і не думала відступати. Хтозна чим би це скінчилося, якби батьки їхні не зібрали сусідів та не пішли з псами і рогатинами на пошуки хлопців.
Вовки, налякані спалахами смолоскипів, галасом і гавкотом псів, розбіглися.
Хлопці порятувалися, а той пагорб з тих пір назвали Вовчою горою.
У 1648 році її зайняли козаки Хмельницького і звідси наступали на місто. А зараз від того пагорба мало що й лишилося.

ЦИМЕС ПІКІС МАЛАХОВСКІС

Хто зі старих львів’ян не знає, що таке „цимес пікіс”! На будь яке запитання, чи гарна погода, чи кіно цікаве, чи пироги засмакували, чи дівчина подобалась, відповідь одна – “цимес пікіс”. Можна було ще сказати: „люкс”, „перша кляса” або „йой, яке то файне”, але „цимес пікіс” звучало ефектніше.
Про походження цього виразу ніхто навіть не сумнівався, що було воно жидівське. Бо „цимес” означав десерт. Натомість таємниче „пікіс” жоден жид, навіть старозавітний, не пояснив би.
А походило те слово ще з XVIII віку, коли маршалок Сейму Станіслав Малаховський заснував парадову сеймову гвардію, озброєну піками, і жиди нарекли її „пікіс Малаховскіс”.
Так співпало, що на початку нашого віку бургомістром Львова був доктор Годимир Малаховський. За його урядування ві Львові споруджено новочасні водотяги, котрі постачали містові дуже смачну воду з Добростанів.
Відкриття нового водотягу відбулося дуже урочисто, після чого пан бургомістр випив першу шклянку води. А подаючи наступну послові австрійського парламенту докторові Емільові Бикові, промовив голосно:
– Бича вода!
Доктор Бик випив воду одним духом, прицмокнув і вигукнув:
– Цимес пікіс Малаховскіс!

ПАН ЗОЛОТИЙ, ПАН СРІБНИЙ І ЇХНІЙ СЛУГА МІДНИЙ

На місці стану Собка, що знаходився на Вульці, стояла колись церква. На великі свята зі ставу чулося глухе бомкання дзвонів, а вночі лунав церковний спів.
Одного разу на тому ставку дівчина прала сорочки і коса її опала у воду. Дівчина смикнула головою і раптом відчула, що косу щось тримає.
– Хто там учепився? – скрикнула вона.
– Це ми – дзвони. Вибери когось із пас, – пролунало з глибини.
– Як я маю вибирати?
– Нас троє: пан Золотий, пан Срібний і їхній слуга Мідний.
– Я сама служниця, то й слугу виберу.
Вода заклекотіла, і на поверхню піднявся великий мідний дзвін.
– Неси мене до церкви, – попросив він.
– Але ж як я тебе понесу такого великого?
– Не бійся, неси.
Дівчина обхопила дзвона руками і відчула, що він легкий, мов паперовий. До церкви було недалеко, і щойно вона донесла дзвона до дзвіниці, як він сам піднявся й почепився поруч інших.
– Шкода, що ти золотого дзвона не вибрала, – зітхнув священик. – Але й мідний добрий, бо дуже вже гарний голос має.
Та недовго той дзвін дзвонив. Минуло кілька років, дівчина захворіла й померла. У той день, коли вона помирала, дзвін тихо гудів, а коли душа її покинула тіло, дзвін сам розгойдався і почав гучно бамкати, аж поки з великого жалю не тріснув і не замовк.

ТУР, СИН ЗОЛОТОГО ТУРА

Ми знаємо, що Львів заснований Данилом Галицьким, але вже за кілька століть перед тим тут жили люди, а за давніми переказами існувало городище зі своїм замком. Про цей прадавній замок розповідає легенда.
В часи темні поганські прибув звідкілясь один король у ці краї, зібрав своїх жерців і спитав їхньої ради, де поставити замок. А жерці й порадили ставити його на горі, котра називалася Городище і знаходилась в околицях Брюхович.
– Коли поставиш замок на тій горі, то не візьме його ніяка сила, – запевнювали Читать далее...

ПЕРНАТИЙ КІНЬ

1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кінь у пір’ї. А трапилось ось що. До одної ресторації під’їхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на бруківку. Поки бочки розвантажували, кінь собі добряче того вина нахлебтався.
За якийсь час фірман завів коня до стайні і той відразу беркицьнув на солому. Ліг і копита відкинув.
– Ото халепа! – каже собі фірман. – Коняка здохла, то бодай шкіру продам.
Пішов він по шкуродера і той раздва шкуру з коня здер.
Тим часом другого дня вранці кінь нарешті очуняв і вийшов зі стайні. Люди з галасом збіглися поглянути на чудо.
Була осінь, і дули вітри. Сердешні жіночки забідкалися, що коневі зимно, і хутенько принесли цілу корзину пір’я та обсипали його з ніг до голови. Пір я відразу прилипло і кінь перетворився на казкову істоту.
Шкода, що нас із вами там не було.

ПАНІ АБРЕКОВА – ПОСТРАХ ЛЬВОВА

Наприкінці XVI і на початку XVII століть кожен львів’янин, прокинувшись вранці, запитував:
– А які новини від пані Абрекової?
То був улюблений жарт: втрутитись у розмову і спитати:
– Цікаво, а що на те скаже пані Абрекова?
З тих реплік у вашій уяві може витворитися образ пані Абрекової як всесвітньої пліткарки. Але насправді пані Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все відбувалося поза її волею.
Просто пофортунило їй у тому, що мешкала вона на Рийку і віконниці її перетворилися на вуличну газету, звідки можна було вичитати останні львівські плітки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама пані Абрекова – якийсь шибайголова написав про неї ущипливий жарт. Жарт сподобався і звідтоді кожен, хто бажав поділитися свіжою пліткою чи насмішкою, старанно виписував їх на віконницях бідолашної пані Абрекової.
Особливою популярністю віконниці користувалися в часи ярмарків, бо забава перетворювалася на міжнародний конкурс, дотепів і сатири. Дійшло до того, що вже кожен тремтів перед „пані Абрековою” і з полегкістю зітхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врешті численні скарги поштивих міщан переповнили терпіння магістрату і той видав суворе попередження пашквілянтам. А ідо цього ніхто не злякався, то біля вікон пані Абрекової виставили ще й варту.
До боротьби з жартівниками прилучилася і церква. Священики щонеділі на проповіді скликали на їхні нещасні голови гнів Господній.
І так поволі та перша львівська стіннівка занепала, хоча про пані Абрекову ще довго пам’ятали і згадували її ім’я.

ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

СТУДНЯ САМОГУБЦІВ

Піднявшись вулицею Кривоноса до того місця, де вона перетинається з вулицею Довбуша, ми опиняємося біля місцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львів’янина.
Звідси вгору вела стрімка стежка до каменярні, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якої давно вже не брали води. Може, тому, що містилася вона на узбіччі, почали її навідувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили їх часто. При цьому окремі з них виглядали так, що відразу було видно – не самі вони туди вскочили. Одного разу добули звідти пару закоханих. Вістка хутко поширилася містом і подібні випадки почастішали.
Врешті – решт владі міста все це осточортіло і вона розпорядилася студню засипати. І добре зробила. А проте це місце продовжувало випромінювати жах. Тепер – завдяки привидам.
Духи самогубців час від часу нагадували про себе, з’являючись запізнілим перехожим.
Коли траплявся якийсь сміливець, що проходив неподалік серед ночі, то міг бачити білі постаті довкола криниці. Духи, побравшись за руки, рухалися в якомусь сонливому танку.

КОПЕЦЬ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ

На львівському передмісті оповідали свою історію про те, як насипано було пагорб.
Після того, як у 1848 році цісар відмінив панщину, пани Читать далее...

КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО

ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ

Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:
– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.

КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК

Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.
– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам’ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з’явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй яй яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб’є його! Яй яй яй!
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар’ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, Читать далее...

ЯК ЖІНКИ ЛЬВІВ РЯТУВАЛИ

Коли татари в 1283 році пробували захопити Львів, то хан Телебуга захотів дізнатися, як довго зможуть оточені протриматися. А простояв він під містом два тижні і вже собі думав, що львів’яни мусять від голоду вимирати.
Виряджено було татарських послів і вони стали гукати під брамою, щоби пустили їх. І вже, було, хотіли львів’яни відчинити браму, як про теє дізналося жіноцтво й почали вони просити, щоби ще зачекали.
Хутенько розбіглися львівські жінки по хатах і повикочували на вулиці порожні діжки, поставивши їх горі дном. Тоді повимітали з комірок усю крупу й муку, яка там була, й засипали дно хто крупою, хто мукою, а хто зерном так, аби ще й вершок стримів.
– От тепер ми вже готові, – сказали жінки, – пускайте бузувірів. Рушили татарські посли через місто, а тут, куди не глянь, стоять діжки, повні харчів незліченних. Та ще мало того. Повипускали жінки усю пташину й худобину з хлівців на вулиці, що послам довелося палки в руки взяти, бо свині їм проходу не давали, а гусаки розлючено сичали.
Побачили посли таку силу силенну різної живності і дуже смутними назад вернулися. А хан Телебуга, як вислухав їх, то зараз велів усьому військові збиратися й рушати додому.

ЛЬВІВСЬКА КАТОРГА

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив.
Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати.
Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.
Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.

ЩО ЛЮБОВ СПОЛУЧИТЬ

Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”.
У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.
Італієць втратив будь яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума.
Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей.
Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.
Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи.
Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.
Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою.
Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.
Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича:
Що любов сполучить,
І смерть не розлучить.

ЛЯПАС, ЩО КОШТУВАВ ЖИТТЯ

Ганнуся Вовчківна була одною з найчарівніших панянок міста Львова наприкінці XVI століття. Багато кавалерів за нею упадало, але її увагою користали тільки двоє: Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні. Біда тільки, що панна дарувала свій чарівний усміх обом їм з одинаковою теплотою.
Хтозна доки тривало б це упадання за її серцем, якби не весілля Ганни Луцької. Обидва зітхальники були серед запрошених. І от під час танців вони водночас запросили Ганнусю до танцю.
Панна могла б і подумати, перш ніж вчинити те, що вчинила. Але думати їй не хотілося. І вона подала руку смаглявому флорентійцю.
Павло не був ані іспанцем, ані сіцілійцем. Був місцевим українським шляхтичем, але гонор свій цінував високо. І виміряв смачного ляпаса на обличчі Урбана.
Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Ніхто не встиг втрутитися, коли італієць висмикнув кинджал і вдарив Павла в живіт. Хлопець упав непритомний.
Конаючого Павла понесли в будинок його батьків, а Урбан мусив стати перед судом у Ратуші. А суд у ті часи карав за вбивство стратою.
Лавники визнали італійця винним і був би він стратив голову, якби не жіноча облога Ратуші. Молоді панни й поважні матрони так ревно плакали й благали милосердя, що радники завагалися.
Та жіночі ридання мало що помогли б. Несподівано потерпілий і його родина виявили незвичну шляхетність. Павло з ложа смерти послав своє пробачення італійцеві і всю провину брав на Читать далее...

ЯК З’ЯВИЛОСЬ УРОЧИЩЕ ПАПОРОТЬ

Колись там, де зараз Кульпарків, знаходилося урочище Папороть. Тут било два джерела, з яких брала свій початок річка Сорока, яка впадає в Полтву. А жив тут на хутірці смолокур зі своєю жінкою.
Одного разу увечері хтось постукав до них у двері. Господар відчинив і побачив дідуся, який шукав нічлігу.
Старого пустили до хати, нагодували чим Бог послав і спати поклали.А вранці прокинулися господарі в замку, що аж тріщав від усілякого багатства. А дідуся і слід пропав.
Зажили вони тоді, як справжні князі. Та минув рік, і такого самого вечора хтось постукав до замкових воріт. Сторож протер заспані очі й, ліниво позіхаючи, гукнув:
– Хто там?
– Старий подорожній просить нічлігу.
– Зараз, – буркнув сторож, – піду спитаю дідича. Поплуганився він до покоїв, де господарі якраз мостилися спати.
– Пане! Агов пане?
– А що таке?
– Там якийсь старигань просить нічлігу!
– Жени його до дідьчої матері! То не заїзд, а замок!… Хоча, можеш йому дати що там після вечері лишилося.
– Сторож узяв у банячок недоїдки, виніс до брами і, прочинивши віконце,
– Пани сказали, аби ви йшли собі де інде. А тут маєте трохи перекусити.
Наставте шапку.
Старий скинув шапку, сторож влив йому якоїсь бовтанки і затріснув віконце.
Подорожній похитав сумною головою, щось шепнув над шапкою і вихлюпнув недоїдки на ворота. І тої ж миті розкішний замок зі всіма мешканцями запався з гуркотом у підземні провалля. Пустище незабаром густо заросло папороттю і, дивлячись на нього, ніхто б і не здогадався, що тут височів колись замок.

ПРО МАЛЕНЬКУ ЖНИЦЮ ТА СЕРПНЕВУ НІЧ

Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду – густі ліси і кам’янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.
Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.
– Що ж воно буде з нашим збіжжям? – журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.
– Не бідкайтесь, мамо, – озвалася раптом мала. – Я й сама впораюся.
– Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.
– А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!
– Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох ох ох…Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…
– А от я спробую, яка з мене жниця – сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.
Зерно вже починало осипатися. Ще день два і пізно буде жати.
– Не піду звідси, доки всього не вижну, – пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.
Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в полі не видно. Одна дівчинка – жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають, підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.
– Ніхто мені не поможе, – заплакала вона. – Хіба темная нічка.
А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч – висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.
– О, то ти і вночі працюєш? – здивувалася вона. – Багато чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали – такого я не бачила. Та ще хто жне – отаке мацьопство?
– А що ж я мала робити, коли матуся захворіла, а колос вже осипається?
– Ну ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу.
З тими словами Серпнева Ніч взяла серпа і жваво пустилася до праці, що не встигло ще й на світ благословитися, а вже хліб весь лежав у снопах та скиртах.
– Ну, от і все, – сказала Серпнева Ніч. – А мені пора. Зараз сонце зійде.
– Ой, пані, як я вам дякую! Візьміть хоч на пам’ять оці колоски. Серпнева Ніч узяла жмут буйного колосся, підкинула його вгору і обсипала ними свою сукню. І коли вона відходила, дівчинка побачила, як колоски замиготіли золотими лелітками.
З тієї саме пори Серпнева Ніч над Галичиною виблискує незвичайно яскравим сяйвом зір.

Это цитата сообщения Akva_Marinka Оригинальное сообщение

Платье-трансформер .

Еще одно платье-трансформер,которое хорошо тем, что под завязывающимися по-разному полосами материи оно имеет топ на бретельках. Как один из вариантов ношения – полосы можно вообще не использовать, а просто завязать их на поясе. Плюс  заключается в том, что грудь точно всегда прикрыта.

[показать]

[показать]
[показать]

По сути так можно многие платья превратить в "бесконечное" пришив к ним трансформирующися “уши”.

Это цитата сообщения Akva_Marinka Оригинальное сообщение

Необычное платье

[показать]

Это платье было создано тысячей женщин со всего мира, которые были опрощены посредством таких социальных сетей, как Facebook, Myspace, ASmallWorld, Twitter и т.д, и названо оно было очень просто – Одно платье. В течение 18 месяцев женщины выражали свое мнение, касательно предпочтений в цвете, материале, фасоне и т.п. Собранные идеи были воплощены в одно платье дизайнером Малкомом Харрисом

[показать]

А фасон-то очень простой – 2 сшитых круга с отверстиями для рук-ног и головы и 4 отверстия для продевания пояса. Стоимость – $225.  

[показать]
[показать]
[показать]
[показать]

Видео с инструкцией

Это цитата сообщения Леночка_77 Оригинальное сообщение

контурная вышивка. монохром. 106 схем.



[показать] [показать] [показать] [показать] [показать] [показать] [показать]



смотреть далее......

Это цитата сообщения Оригинальное сообщение

Пирожное «Бизе»

[показать]

4 белка, 1,75 стакана сахара

Белки взбить в крепкую пену, чтобы при переворачивании посуды пена стояла и не выливалась, и, продолжая взбивать, постепенно добавить сахар, взбить в густую массу (при втыкании столовой ложки она должна стоять как лопата, воткнутая в землю). На противень выстеленный пергаментной бумагой выложить массу по 1 столовой ложке. Выпекать в духовке при очень медленном огне 30-40 минут. При выпекании важно чтобы на плите ничего не стучало, не ставить чайник и т.п. Не открывая духовку дать им остыть и вынуть. Остывшее бизе можно полить охлажденным жидким шоколадом.

Важно! Посуда, венчик при приготовлении бизе должны быть абсолютно чистыми, особенно от жира, и сухими.

Это цитата сообщения elenbar Оригинальное сообщение

Сдобный сладкий хлеб с сухофруктами

[500x406]

Читать далее...

Это цитата сообщения Рыжая_котенок Оригинальное сообщение

ТОРТ "ВОЗДУШНЫЙ СНИКЕРС"

[500x375]

Читать далее

Это цитата сообщения Лилёша Оригинальное сообщение

Салат *Рыжий кот*

[показать] сыр плавленый - 2шт. шпроты - 1 банка чеснок - 1 зубчик яйца варёные - 3шт.(желтки) майонез

читать далее

Это цитата сообщения Лилёша Оригинальное сообщение

салат *Весенние цветы*

[показать] печень говяжья (вар.) - 300 р.г шампиньоны - 200 гр. лук - 1 шт. морковь - 1 шт. картофель (вар.) -1шт.(крупная) яйца (вар) -4шт. (3 желтка в салат, 1яйцо+3 белка на оформление сыр твёрдый - 50-60 гр. растительное масло для жарки майонез

читать далее