Спека у столиці стає дедалі нав’язливішою і важкою. З кожним днем розпечений під сонцем пил і газоподібні викиди тиснуть сильніше. Втекти неможливо, і залишитись боязко. Блювотний рефлекс активізовується навіть під увімкненим кондиціонером, достатньо лише визирнути за вікно з шостого поверху на бульварі Лесі Українки. Тут я до сімнадцятої нуль-нуль. Сьогодні, у середу. І Вас запрошую взяти у часть у атракціоні із видом на Печерськ та лівий берег. А може в мені це бризкає через те, що звик ненавидіти. Може і не настільки блюється, наскільки хочеться урізноманітнити схожі дні. Можливо, десь я не діджей, а риболовецьке судно у водах баренцевого моря. Схожий на кед, із запахом лосося.
Банальні плоди самотності. Із суботи і до нині. А сьогодні вже середа, двадцять перше травня. Дві тисячі восьмий рік. Дванадцята година дня.
Факін час, що плине так повільно і не бажає наближати коннект. Так от з ранку і до вечора милуюся своїм маля на екрані напіврозрядженої nokia і збуджую бажання обійняти, притиснути і наповнитися змістом. У наповненому до країв автобусі я читатиму Ієна Бенкса, чи слухатиму плейер. Там вже тиждень грають Nine Inch Nails і, відчуваю, робитимуть це ще довго, бо індастріал в мені пульсує у спекотні дні наче саундтрек до серіалу. А вдома Royksopp, чи може Beck. Чай, багато шоколадних кексів, інтернет і фото.
Традиційно ненавиджу Київ із його не виправданою глобальністю і масштабами. Вони зачаровують спочатку, потім зїдають і нищать в кінці. Та попри це, я тут живу за власним бажанням. Хоча і тимчасово.

Люблю звук барабанів The White Stripes і смак води. Це серед іншого. Я живий і мені 22 роки. Стільки від старту і до нині практикую зупинки. В рамках кліматичного кола змін. У злитті весни із літом тим паче. Зокрема.
Сьогодні є надиво спокійний. Літо 2008 року без остраху. В очікуванні спеки маритиму і надалі фйордами Норвегії. І деревяним сховищем брудних емоцій, схибленості і не правди. Брехні про святість центру, де у перспективах начебто народиться моя ідентифікація. Не народиться, бо за нас її вже народили EMI, Universal, Sony BMG і Warner. Ідентифікацію мого сина створено ще до його появи у нашій квартирі з рожевими стінами. І якщо я колись ідентифікувався на основі власної віри в себе, на фоні звуку барабанів The White Stripes, то мій син наврядчи це практикуватиме. Він не матиме себе. Окремо. Хоча...

Мені відверто хочеться північніше кудись, тут боязко від зайвого напруження. Під тонами асфальтового пилу розвивається надто гаряча культура. Хвороби, відхилення, манії, та не природні збочення. Якась змова, і тони пластмасових героїв. Вони щоразу течуть ріками, коли сонце втрачає чуттєвість і нагріває цю довбану частину кулі. Вони є щасливі. Сповнені радості, бо мають можливість змінювати форму. І мені це, м’яко кажучи, не довподоби. Я не люблю синтетику, коли вона назовні хизується своїми властивостями. Воно має бути всередині нас. Всі ці зміни мають бути на рівні нейронів. І інформацію мають передавати там, а не тут. В середині. Де формуються ваші інді, незалежні погляди, аматорські короткі метри, фестивалі, паті, андруховичі тощо… Ці божевільні постаті та елементи богемного оточення яскраво розливаються каналами психічних розладів. І ви в тому винні, бо формуєте їх в собі назовні, під кислим дощем і деградацією, яку самі ж стартуєте щоранку. Володарі Всесвіту, я хочу Вас позбутися в собі. Дихайте, а я на північ. Подалі від врощених у кісточки бажань нагріти все, що рухається поруч. Від так змінив би дану Богом легкість на залежність від холодних, що розсипані на півночі, снігових баталій. Тоді б у коричневому светрі грівся. Без ваших засобів гарячого пиття та суджень. І заберіть собі свій естетик едюкейшн!

чотири роки в радіо. і радіо в мені.
взаємності мій приклад у системі.
чи не єдиний.

Я не бачу самої суті поєднання, та гостро відчуваю гармонію Royksopp із лірикою Альберта Хофмана. Є речі в житті, які створені окремо одна від одної, та покликані співіснувати вічно. Просто дивно, бо Royksopp надто солодкий аби бризкати кислотою. А ще сьогодні я жовтий. І світлий.

Маю банальну схильність.
Радіохед.
Востаннє курив у жовтні минулого року. В цьому з'їв щонайменше 300 шоколадних кексів. Маю зріст 1 метр 92 сантиметри. Щасливий.

Для того, щоб показати свою музику, її необхідно конвертувати, тобто створити фізично. Записати на магнітну плівку, або відбити у цифрі, стиснути у mp3. Музику можна подати LIVE. Наживо, але у формі. Із металевими струнами, пластиковими барабанами та клавішами. Із всім тим мотлохом, якого не існує в наших головах. З тим, чого не буває первинно у нашій психіці. І таких форм багато. Кімнат, куди запхано ритмічні вібрації, розмиті мелодії під впливом сонячної активності або під натиском повітря. Вагони метро. Затори. Човни під мостами. Лінії електропередач. Таким чином стає зрозуміло, що дати «чесну» музику іншій людині неможливо фізично.
Людина-музикант, яка усвідомлює відповідальність за всі ті звуки, що переплітаються в його голові, намагається бути максимально чесною. Однак і робить неможливе. Максимально наближено до оригіналу копіює мелодії, подає їх без форми «в оболонці». Та все марно. Ми ж не чуємо гітарними звуками, ми більш розвинені. В нас лунають цілі звукові світи.
Спроби відворити ці світи максимально чесно колись називалися Indie. Indiependent. Незалежно. Від лейблів, медіа форматів, інструментів, комерційних зисків і потреб більшості. Але єдиного бачення терміну не сталося. І десятки варіацій псевдо-меломанів на цю тему реалізують деградаційний процес. Ефект, коли словом Indie свою музику називають тисячі примітивних колективів і Димна Суміш в тому числі.
Ходіння на межі матеріалізації із абстракцією, копирсання у внутрішніх світах з метою подальшого вивільнення. Приблизно так я колись уявляв собі Indie-музику. До того моменту, як INDIEpendent став залежним від творчого дебілізму.

якби сьогодні ціни на житло в києві знизилися у два рази, купив би однокімнатну квартиру. але завдячуючи реальному становищу не маю можливості так проїбати своє життя. дякувати Богу.

Сьогодні хочу знати, чому Travis гратимуть у Б1, а не у 44! А ще, як у моєму плеєрі разом почуваються Сергій Міхалок та Roisin Murphy. Іноді боюся дивитися на екран, тим паче натискати плей. Лякає ризик стати свідком акту кохання. І ще. Як розлюбити старезні джинси із вельветовими клаптиками на колінах?

"Ми всі у світі різні, є стільки різних культур, а тепер набудували "макдональдсів"... Нас всіх зливають за найнижчим рівнем - ну не можна ж, насправді, вважати, ща там продається їжа!"

Перші дні минулорічного червня мали особливі кольори і запах. Вологе повітря пліснявою по-літному малювало відтінки у вагонах метрополітену. Я відтоді усміхнений переходив на станцію Хрещатик і рухався із заплющеними очима у напрямку світла. Ми одне одного не впізнавали, знайомились щогодини і закохувалися у рідні, але щоразу нові очі. Здавалося, жодна хвиля солоного не розмиє нашого тодішнього світу. І не розмила. Лише додала гостроти, соковитого усвідомлення великого в контексті існуючого. Щастя, його достатньо навіть в клітинах, не маючи квадратних метрів. Там сумніви без змісту.

так буває солодко, коли однаково. фігово звикати щоразу, відмовлятися від вчорашнього на користь нового. адже з собою не забрати рідних на дотик обіймів, поцілунків. і подих, що збуджував. сьогодні, як би потім не було, хитаючись, напруження в очах, скляні долоні різатимуть. блін, у цукрі плавати. буває сірим день, палатиме щоразу від одного лишень погляду. тікатимеш у спогади, де окрім звички ще й хронічні лампи блиматимуть. спати важко навіть вдома, якщо дім не ароматний, без навіть молока і меду. в моїй корбці вітер. літо плаває долонями розхитуєш його у склянці. так буває солодко, коли однаково. ти не відмовишся на користь завтрашніх м'яких на дотик... засинатимеш...

є речі, у яких сотні-тисячі зізнаються віч-на-віч маючи спокій всередині, без зайвих емоцій, наче світ таки на краю... і ти кажеш "я Бог"...

людина, яка "не проти, але хочу ще для себе пожити" приречена. вона буде завжди для СЕБЕ. але непокоїть інше. СЕБЕ ти вибираєш споміж всього/всіх, що поруч дихає. без аналізу всесвіту. ти вибираєш любов для СЕБЕ хронічно. адже живуть для тих, кого люблять понад усе. вічно. так закладено природою. та невже закладено у ВАС ВСІХ лише в такий спосіб?

Нам треба бути чесними. Та за таких умов загинемо швидше. Бо чесність наша - відверта гра. Твоя гра. Розуміш? Тим часом брехня квітне, тішить око. Ми заслуговуємо на онкопаталогії. Сльозами нашими, в очікуванні наритий, у фантазіях вмивається диявол. Дрочить диявол на всіх вас, йобнутих.

якби хуй можна було запхати у радіоефір, він був би кращим ведучим.
хуй ніколи не розпилюється заради декількох процесів одночасно. не те, що я, довбаний псевдотворець. хуй під собою має цілу систему сокотворення. ми ту систему мозком називаємо, наївні. і бризкає соком хуй без виключень ефектно, яскраво, без промахів в епіцентр мозку. розтікається тілом. я намагаюся звучати більше, більше, більше. а хуй концентрується. він ніколи не вистрілить більше ніж закладено природою. поки хуй налаштовується на черговий постріл, в ефірі мовчання. тим часом я не думаю про ціль. хуй малопомітний, але він - зірка, бо всюди повний. я - синонімічний ряд. одна емоція із десятком відтінків.

Я не знаю, що таке щастя. Ендорфіни. І ліва півкуля мозку.
Не знаю, де, як виглядає. Форми, кольори.
Але воно є. Хитке поняття. Умовна одиниця стану.
Часом здається, щастя важить чотири кілограми.
Моє щастя.
Сьогодні.

колись давно я більше посміхався. сьогодні коридорами пролітаю. так, аби відтяти необхідність пісятись. посміхатися, аби бути в контексті. офіс всюди повний. позакутками блукає креатив, і жодного "привіт" з вуст у напрямку псевдояпппі. я тут вільний. факін офіс. блядські коридори. зовні взагалі не радіо. не змі. не музика. зовні лабіринт і двері якихось кабінетів, де творяться якісь процеси. мені не зрозумілі. можливо там роблять гроші, не знаю. колись давно я більше посміхався і відповідав на запитання. сьогодні практично нікого тут не знаю, не вітаюся і пролітаю. коридорами на вхід, а потім на вихід. п'ятьшість годин сексу в кімнаті з жовтими стінами, сірою підлогою. тут ефірні машини, пульт, навушники, всі ці прилади, якими твориться політ думок. факін вогники. я їх люблю. все це люблю і трахаю наодинці, аби ніхто не бачив, не знав. я хочу все це. тому що мало посміхаюсь, більше живу і дихаю тут. просто живу.

Настроение сейчас - радіо

я сьогодні маю все. і хто б ти не був, ти не ковтнеш мого повітря. я вільний. і сповна щасливий. відвертий, стікаючий склом сироп.

Є речі, які хочеться сказати
Писати це не виходить
Я маю можливість сказати
Але сьогодні писати хочеться

Настроение сейчас - екстаз

Постав своє запитання Богу.
Бог відповідає ЗАВЖДИ. Але Бог відповідає НА ПРАКТИЦІ.
Ти знаєш чому "хороші люди" помирають "так рано"?