Вбити тих, кого любиш, це не найстрашніше. Є речі більш жахливі. Наприклад, без участі стояти в стороні, поки їх вбиває світ. Просто читати газету. Так частіше і буває.

Мені музики. Банально, але вона відірвала частину свідомості, заволоділа нею безсоромно і оселилася у прошарках. Мені не дискомфортно, скоріше навіть комфортно, це схоже на тріп. Це і є тріп, і моя слабка толерантність. Бо тепер я жадаю більше музики, більше емоцій навколо всесвіту, в якому є звуки. Я ними підживлююсь і прощаюся по-троху із собою справжнім. Дрібниці. Так завжди, коли нас захоплює щось не природнє, створене гомо сапієнс.
Я не скиглю. Просто відповідаю на запитання «чого тобі не вистачає?». Та ти й сам знаєш, або як мінімум думаєш, що знаєш. Так, мені не вистачає динаміки, не вистачає активності, місця, де робив би відкриття. Я не маю майстерні. Такої, де міг би писати власні внутрішні шедеври. Натомість маю інше. Те, про що мало, практично ніколи не пишу ані в ЖЖ, а ні в ефірі, і вже точно вустами для тебе чи тобі подібних. Є речі, про які краще мовчати. І я мовчу. І тобі здається, я не щасливий і не задоволений. Ти думаєш, мені боляче від того, що я закрив за собою двері. Думаєш, я не той і не там. Помиляєшся.
А я щасливий. Можливо це перший раз, коли це так. Розумієш? Ні, не розумієш.
Все те, чого нам не вистачає – це задні місця, хвіст хіт-параду наших бажань. Не має значення, яких за масштабом. Це може бути бажання в контексті життя, а може декількох років, чи місяця всього, або навіть дня. Можна хотіти кави, а можна хотіти спати. Ти маєш вибрати і розпрощатися із чимось. Якщо часто відмовлятися від кави, з часом тобі її не вистачатиме. Розумієш? Є шкала пріоритетів. Банально, але це так. На перше місце зазвичай ставлять кар’єру, родину, країну, часом релігію. Є і друге, третє місце, вони менш цінні. Все, що на першому місці – це кінцевий результат, ми маємо його першочергово. А хвіст – наша порожнеча.
Мені не вистачає музики. Вона не в хвості, але і не лідер моєї шкали. Це абстрактна відповідь, яка легше за повітря. Але це та правда, якої я не боюсь. Це настільки незначний мінімум мого життя, що страшно не може бути ніяк, ані за визначенням, ані за обставинами. Вся ця активність, динаміка, вся нестача – вона компенсується. Бо, як мінімум, три перші пункти моєї життєвої пріоритетності реалізовані. Я щасливий, більше ніж це можна собі уявити. Так, щасливий.

Твоя правда. Я уникав слова «працювати». Бо виправдання для нього не мав ані в собі, ані фактично. Відтак і намагався бути чесним. І був таким, ясна річ. А сьогодні використовую його, аби акцентувати на творчій імпотенції, мабуть. Розумієш? В цьому я негідник із хиткою самооцінкою. Вона стосується радіо. Так вже вийшло, ефір для мене давно не розвага і тим більше не радість. Усвідомлення невтішної істини прийшло природнім шляхом, в результаті склеювання відповідей на запитання самому собі. А ще сумніви і боротьба з ризиком заблукати. Емоції, всі ці мікси з внутрішніх переживань. Так вже сталося. Радіо - це єдине, що я можу. Не більше, але і не менше банального хисту, уміння. І це моя особиста правда, яку прикрашаю словом «працювати».
Так і в іншому готовий зняти все, аби не бути образом чи загадкою. Так хочу. Тобто не я, а ти, якщо хочеш маєш на мене право. Будь-яка правда буде адаптована під кого завгодно. Я отримую задоволення, коли справжній.

Люди, які вбачають у неонових вітринах і нічних проспектах красу, поступово перетворюються в роботів. Це ще не діагноз, лише симптом.

Київ псевдовеликий. Тобто «великий» - це псевдонім, додаток і класифікація за масштабом. Територіально, фактично за кількістю душ на кілометр квадратний і тд і тп. В іншому це місто маленьке, майже порожнє. І я не візьмусь стверджувати, чи було так завжди історично, чи сталося зараз. Київ не має соку, кисня і виправдання.

У мегаполісі людина не має бути просто так. Це самогубство, якщо без мети і взаємообміну. За великим контуром міста і його насиченістю має критися відповідно такого ж масштабу світле зерно. Це важливо усвідомити ще перед потенційною зміною місця проживання. Особливо, якщо маєте бігти з маленького містечка.
Кількість свіжого повітря, світлих емоцій і творчої первинності не обов’язково має відповідати кількості протилежних за природою елементів. Нехай вдвічі-тричі менше. Але має бути. Безперечно. Інакше ваше життя у мегаполісі перетвориться на існування з поступовим знищенням системи цінностей. І це будет старт. Початок самоліквідації.
Виривайте з контексту сировину, аби будувати свій духовний фундамент. Не забувайте про ближніх і шукайте. В іншому випадку ви у пастці. Повернутися важко, майже неможливо.
Київ не має ані запаху, ані кольору.

Не відчуваю ніг, і трикутних кілометрів під собою. Настільки мені добре сьогодні, хоч і слабкий через недосипання. Ясна річ, дрібниці. Особливо беручи до уваги те, що недосипаємо вдвох, а винуватись – Емір Кустуріца. Сьогодні не тисне дах на шию. І не через відсутність мозку так легко голові. А тому, що вдома стіни мають рожевий колір. Вони не нав’язують себе і не намагаються зміксувати нас із повітрям. Тільки фотографії на автоматі виглядають жовтуватими. Схоже, це дивні спектральні забаганки природи і нашого власного всесвіту. Або вже час змінити фотоапарат. Ясна річ, дрібниці.

Навчився відчувати малого, коли той між нами, під ковдрою. Він з`являється без мого відома серед ночі, зрідка видає свою присутність легким і глибоким сопінням. Мені це подобається. А вранці маршрутки приймають мій сюжет і, як одна, стають жовтими. У вухах маестро Beck і вишуканий Modern Guilt. Соу мені піііііпл.

коли не знаходжу – вигадую. мрію, що хоча б вигадане знайду (нехай потім). і продовжую рити, заглиблюватися у пошуках соку. не того, що хронічно визначений (воно зветься розвитком). а того, що пронизує, і фонтанує догори. мені ж багато не треба, я не шукаю кимось зліпленої правди. (знаю з чого вона). а чекати тим більше не звик. тому я тут на «сьогодні» намагаюся відкопати сік. в музиці. в кіно. у власному мікрофоні. навіть фото, яке до нині не збуджувало. будь-що соковите. із залишками осаду. це не єдині джерела, просто в більшості (серед іншого) мають суть (сік). а ще маля. це основа мого напиття. навіть не ліквідатор, скоріше попередження і профілактика спраги. мій улюблений сік.

а в контексті передозування псевдопошуками псевдоідилій засмоктало у світ соцабсурду еміра кустуріци. він вчора нас реміксував після прогулянки біля озера. а сьогодні дощ, і ми, мабуть, продовжимо коннект.

знову ці контрасти. на вулиці спекотно, в ефірці холодно. на урегулювання всіх цих температурних балансів не вистачає ані бажання, ані часу. натомість всередині маю комфортний всесвіт. сьогодні я озираюся в бік дівчини тільки, якщо вона вагітна. збираю жовтий колір, не дивлячись на ризик передозування. і їв би багато риби, але чомусь не їм. а ще ці не свідомі одесити із одами російській мові. блін, це так збуджує. ввечері буду їсти морозиво і вболівати за пінгвінів. і пофігу, що вони не грають.

в середині червня дві тисячі восьмого року тілом бігають мурахи, коли торкаюся tricky і beck. перший за звуком. і дякуючи лєрі. другий тілом маніпулює, і перетворює його наче з пластиліну на фігурки метеликів. так і граємося взамно із спільною природою. мені тільки дози менші, і проміжки, і хвилі. а так... соу мені піпл... соу мені пііііііпл... хто-небудь чує chemtrails з вуст beck? бо далі його менше... і метеликів)

шістнадцяте червня. і ми два роки. лені кравітц вітає наживо. і маля посмішкою щирою. воно зветься щастям.

«моя тиша» має високу ціну. навіть "моя музика" коштує менше.
а ще я вкотре поспішаю додому. до вас, мої киці.

історія говорить, що марія антуанета була марією антуанетою, і аж ніяк не кірстен данст. від того банальне розчарування. і гра у пошуки рококо в сьогоднішньому пластиковому гламурі. воно збуджує кінцівки так, ніби не спермою, а кольорами бризкати. із закритими очима. лише дзеркалку і можливість бути мало помітним. тоді відкрив би більше ніж в очах кірстен данст. і повідкалупував би повні кишені мушлі, і ледь блакитний, ледь рожевий колір заклав би між легенями. зубами вигризаючи не нав’язливі містичні поєднання асиметричних забаганок тодішньої молоді. а ще заграти на гітарі. у версалі, у вісімнадцятому столітті. а canon знімав би серією фрегати на головах фрейлін марії антуанети. вишукані манери і м'яку тональність. фарфор і прозорий блиск. матовий глянець. де смак без фотошопу. божеее, це прекрасно. і водночас далеко настільки, що відчути без допінгу ту красу неможливо. і не насниться ж навіть. і злизував би сік із вічно спітнілих дерев в стилі рококо. вічно.

моє літо дві тисячі восьмого року почалося з пісень beck-а і жовтого кольору. із перших емоцій бебіка у більш активних проявах. з його посмішок і соковитих нападів сміху. так чесно і по-справжньому, як не буває у нас, дорослих. мій червень почався із сексу та неба. там воно жовте наживо, без окулярів. і чай без домішок. моє літо почалося із бажання дочитати бенкса. і з необхідності дізнатися правду. і так щороку стартує спека. і тоді багато думаю. шукаю спочатку запитання, потім відповіді. і цього разу з нуля. доводиться.
а вчора у маршрутці royksopp. і очі бебіка блищали щастям. м'якого на дотик оргазму без цукру. а потім ковтали мейнстрім з екрану тіві. про француза у скафандрі.

якби ж вулицями запоріжжя. на бородинському мікрорайоні гуляли б із малим. кожна знайома собака тягнула би руки із уті-путі. і хтось би щиро посміхнувся, а хтось заздрісно, можливо навіть співчуваючи. а когось це не турбує взагалі. і нам би не гірше, не краще за тутешнє життя. просто там кольори легші. соковитіше, типу. насправді і тут не ретро. кольорів навіть більше, і відтінків. а контрасту і насиченості менше в силу повільної ходи. ми ж не поспішаємо і смакуємо літрами щастя «на трьох». бо є можливість бути чесно. без зайвих «для підтримки стосунків» із тими, кому ми нафіг не здалися. тут краще думається, бо часу на це вистачає. бо немає необхідності відповідати на безглузді запитання. там цікавляться скільки заробляємо, як «тусуємось», і чи не по-зальоту в нас дитина. там боляче від обмеженості мальовничих вулиць. вони зовні такі повні, а всередині лише знайома собака із уті-путі. і крапка. а грошей вистачає. бебік за взаємним бажанням. ще і продовження скоро. і тусуємось в солодкому оргазмі. одному на трьох.

сьогодні вже пізно захищати дітей. це вчорашня назва свята. не актуальне завдання, що залишилося з минулого. сьогодні дітей треба рятувати. і свято має називатися «день порятунку дітей». і святкувати Після, а не До. а починати зараз.

я не маю любити материнський голос, аби довести свою любов до матері.
я не маю любити українську музику, аби довести свою любов до України.

і якщо голос мами я «відверто в собі» люблю, то українську музику не дуже. і питання не в свідомості, на якій спекулюють нині більше, ніж на валютних стрибках. суть у відповідальності перед собою за власну свободу. хоча в сьогоднішніх умовах медіа терору та супротиву людської ідентифікації це і важко. все ж. ми маємо бути на декілька рівнів вище заради майбутнього своїх дітей.
мені не соромно «не любити» українську музику. так як і вірменську чи китайську. не соромно не читати андруховича, шевченка не знати на пам’ять. та це не заважає мені любити Україну. рушник і мову.

Мене засмоктало у еклектику. Тиждень під ковпаком змішаних ідеологій. Хтось наче міксером працював, а потім дав злизати. І я жадібно, хапаючи руками, ковтаю на силу. У звуках. Коктейль.
Без нав’язливості пліч-о-пліч навіть вночі взаємодія. Всього, що має бути відокремлене природньо. Злиття бажань. Так дивно. Їх сподівався віднайти хоча б словами. А у відповідь соковитий плід, що увібрав на практиці мої потреби. І вибухнув, розбризкав у стерео саунд. Нектарна рідина стікатиме ще довго. Знаю, бо торкався такого роду щастя. Тривожить лише час, який зїдає плід. Лишає кісточку на пам’ять, а вона проростає. З роками. Ледь помітно.

ти констатуєш сонце. я сіре небо вивчаю пронизливим поглядом. його не відірвати з першої спроби. відволіктись на мить. і знов зануритись. глибше, до нестями божевільний. від вологої поверхні. злітною смугою розлитися і. впасти де-небудь за лінією електропередач.
ковтаю воду із не аби якою жадібністю. наче завтра не буде. мене і ашдвао. а зранку у ванній кімнаті довго сам на сам. голодні черепахи здатні порушити тишу. і вода. спокійний, як ніколи, коли відємний. і тверезий.
жадаю максимальної тверезості у всьому. ані граму нікотину, кофеїну. вільний задля пошуку, аби вловити самого себе у момент, коли западатиме клавіша. не розширення. банальне звуження свідомості. не план, не розрахунок. забаганка. власного мене сьогодні частина. складова примітивізму у всесвіті. нестримний потік.
і купа брухту на узбіччі. різнокольоровий пластмасовий салат. свідомості не вистачить для усвідомлення. потреби. дії.

колись стрілки, сьогодні цифри змінюють орієнтир у часі, просторі, уві сні. на фоні шостого альбому Beck засинатиму, як вчора, завтра під акомпонемент не менш пронизливих торкань. і маритиму. знімки минулого місяця перебиратиму у голові, редагуватиму фото нашої малечі під макроскопом. я буду пити літри чаю, пітніти і сухеньким прокидатися вранці. з посмішкою до клавіатури тягнутимусь, аби не до пульта тіві. одягну сорочку у клітину коричневу із білим. і довго стоятиму на балконі, намагатимусь вловити вітер. і не розділю його ні з ким. залишу у поліетиленовому пакеті до твого приїзду. вийматиму з акваріуму черепашок і питатиму про. що-небудь буду говорити, і вигадуватиму відповіді. ми з тобою цілісні, як ніколи. сьогодні, як вчора, завтра. однаково щодня. без категорій і розмежувань, без поділу на відстані і кліматичні пояси. без проявів чуттєвості до. і навпаки. дві солодкі краплини на склі. чогось, що вібрує.
вдень під прошарком фіолету я ковтатиму газовану воду. десь так сьогодні є життя. і наше маля. його дарує фонова заставка напіврозрядженої nokia.

Слушать этот музыкальный файл

Beck - Chemtrails