«Добрий ранок сонечко» - лагідний шепіт, легкий дотик губ Артем відчув на своїй щоці.

Він посміхнувся, його серце миттю мов шар, який палає, почало шалено пульсувати та гріти з середини.

-Доброго ранку мій ангел – він відкрив очі, але поряд нікого не було. Пуста, сіра, холодна кімната. На нього нахлинула біль реальності. Його ангел, його найкоштовніше що було в житті, зникла.

 

Це сталося гарним сонячним осіннім вечором. Артем із своєю коханою не поспішаючи гуляли містом. Шум машин які не зупиняючись одним потоком їздили, не заважав їхній бесіді. Вони одне одного розуміли одним поглядом, однією усмішкою, таке враження що їм і розмовляти не потрібно було, кожен немов читав одне одного думки. Вона чомусь хвилювалась, щось заважало їй показати свою теплу, чудову усмішку. Усмішку яка була для Артема тим теплом яке зігрівало, треба було лише закрити очі і представити її обличчя.

-Нам потрібно поговорити – сказала вона.

-Кажи моя крихітка.

-Тут сильно шумно, давай зайдемо в двір.

Щось було не так. Вона нервувала, Артем це відчував. Зайшовши у тихіше місце, Вона почала казати:

-Артем розумієш...... – її губи щось казали але Артем нічого не чув. Раптом щось ніби вибухнуло, він відчув різкий біль у грудях. Артем навіть закрив очі. Відкривши їх він побачив що Вона стоїть метрів пяти від нього і посміхається. Артем почав до неї наближатися але з кожним кроком вона віддалялась усе далі. Він почав бігти:

-Люба стій, не зникай. Зіронька зажди... – він біг, біг і біг, хоча Вона зовсім зникла, але він не припиняв свого бігу. – Де ти квітка?!!!!- шалений жах обхопив його. Від втоми він зупинився.

«Що трапилось, де моє життя?!!!» - його думки не давали йому спокою. Його сенс існування зник, зник немов ранкова роса, яка зникає від лучиків сонця. Вона зникла але біль який роздирав його серце залишився. Біль який нагадував про себе що хвилини.

 

Артем лежав у ліжку блідий немов стеля, він майже не їв. На вулицю зовсім не виходив. Навіть двері були зачинені, їх відчиняв знайомий та приносив щось поїсти. Артем завжди питав у нього, чи не бачив він тієї красуні, те сяйво яке собою освітлює усе навкруги, його любу. Знайомий нічого не відповідав, він тільки з сумом дивився на Артема. Інколи Артем чув її лагідний голос, але він був сумним та якийсь далекий.

Цей ранок був якимсь незвичайним. Подивившись навколо, Артем замітив що кімната якось змінилась. Відчинились двері і зайшов знайомий.

- Що трапилось з кімнатою, чому вона уся якась біла? – Артем з подивом спитав.

Знайомий посміхнувся: - Ну нарешті, ти почав приходити у себе

-Не зрозумів, що значить у себе.

-Головне тобі зараз не нервувати. Я лише скажу тобі що ти знаходишся у психіатричній лікарні. Нічого страшного в цьому нема, у кожного в житті може щось трапитись. І це може відбитись на людській психіці. Але насправді такий випадок у мене трапляється вперше, та що там у мене взагалі в історії нашої лікарні.

-Досить! Кажіть вже що сталося?! - Артем нервував.

-Я боюсь що з вами знову трапиться це, психічний розлад. Тому краще зачекайте півгодини, а потім прийде одна дуже важлива для вас людина і все розповість.

Час минав повільно. У Артема в голові плили страшні думки: «Що я накоїв? Невже я щось зробив із своєю крихіткою?». Від цих думок Артему ставало не пособі. «Якщо це так, то я себе вбю». Він нікому б не дозволив хоч якось нашкодити його красуні, коли він сам нашкодив то є одна лише розплата - це смерть. Він не зможе жити з цим.

Нарешті відчинились двері.

-Ну як ви себе почуваєте – з посмішкою запитав лікар. – Ви готові до важливої розмови?

-Так готовий. Досить вже, з ким я повинен розмовляти? – Артем вже не міг чекати.

-З нею – лікар відчинив повністю двері, в палату увійшла Вона.

-О боже сонце!!! – він стрибнув їй у ноги, обійняв їх та почав розціловувати. Артем не хотів їх відпускати з його очей лились сльози. – Серденько з тобою усе гаразд, люба що трапилось, куди ти зникла?

Вона підійняла Артема, він зазирнув в її очі, вони були якісь сумні, того світла та блиску в них він вже не бачив.

-Можна я з ним порозмовляю десь в іншому місці, на вулиці? – запитала Вона у лікаря.

-Ні, там не можливо, але ви можете вийти до балкону, але пильнуйте за ним.

-Добре – Вона взяла Артема за руку.

Артем не відводив від неї очей. Вона, Вона, Вона перед ним. Його серце воно кипіло, кров шалено пульсувала по венам. Він не зводив з неї очей. Вона якось змінилась.

Вийшовши на балкон Вона запитала:

-Ти памятаєш нашу осінню останню розмову?

-Ні мій ангел

-Нехвилюйся, мені важко це знову казати, але я повинна. Ти вибач мене будь ласка, але я зустріла іншого, так вийшло. Зрозумій мене будь ласка, ніхто у цьому не винен що так трапилось. Давай залишимось товаришами, якщо це можливо. Ближче тебе у мене нікого не було, пробач мене. С тобою усе гаразд?

-Так, а що – Артему важко було вимовити хоч якесь слово. Біль, нестерпна біль.

-Розумієш коли я це сказала тобі вперше ти застиг і перестав мене помічати, наче я стала невидима. Я дуже злякалась, що я тільки не робила.....

Вона, розповідала і розповідала але Артем не звертав уваги. Все навколо потьмяніло. Він подивився на протилежну сторону балкону. «Що це...» він побачив як в повітрі балансує обличчя його коханої. Ось це вона, вона справжня. Обличчя так само посміхалось яскравою посмішкою в її очах був той блиск. Обличчя потрохи почало віддалятися.

-Зажди, доле моя не уходь!!! – він щосили стрибнув. «Сонечко я знав що ти кохаєш мене»

Світ, дуже яскраво. Біль зникла, залишилась Вона.