дивна річ: за останні місяці пережила силу-силенну неймовірного: міжнародну історичну експедицію, першу українську "Веселку", навчилась крутити вогні; поїздила на баранах і стопом по химерних снах Ван Гога (і інших світах європи); посіла "почесне" крісло головного редактора, побувала на найжирнішому форумі видавців у Львові; двічі за два місяці ледь не відкинула ласти; відкопала на розкопках перший в житті черепок (це ж важливіше за першого чоловіка!!!), провела ніч в одній кімнаті із двохрічним крокодилом, тарантулом, пітоном, скорпіоном, зграєю павуків і котом (найбанальніший представник тої фауни!); затусувалась до гурту дельтапленеристів і ще сила-силенна всього, але щось про це нічого писати не хотілося. настільки, що ледь не викинула цей щод. Завелике воно усе, щоб втиснути його у сірі літерки.
А от лишень повіяло тривіальними соплями і смутками, одразу ж рука тягнеться... як нити - то можна і вголос, і на щоді... бррр....

хвороба, насправді, це не тоді, коли ти нездоровий, це тоді, коли ти нездоровий, і тобі на це начхати. коли немає жодного ентузіазму вертатись у звичний ритм. це коли фіговість виростає глибоко зсередини, коли не можеш проятистояти вавилону, коли навколо стає забагато слів і замало справжнього, коли світ їде з глузду, всі навколо кричать і сваряться, голова вибухає від надлишку смсів із категорії "терміново", і, що найгидотніше, ці думки, про те, що щось втрачено і уже не повернеться, і те, що зараз, ніколи не замінить його...

а коли світ нависає на голові, його ліпше просто вимкнути. як набридлий радіоприймач. І, як показує практика, він від цього не впаде...
викинувши ф топку гори страшенно-важних-бумаг (мега-інтелектуальні статті, документи, договори...), я відчула нейморірне полегшення, просто фізично. в кімнаті стало легко і світло. На роботі шеф кипів і димився, а я просто не могла стримати нездорової усмішки на всі 32... чи 33... і ледь трималась, щоб не показати йому язика... потім скорилась Космічному Закону "якщо спізнився на одну пару, забий на всі, і буде тобі благо". а ще забила на німецьку. мало того, підірвала з пар ще декого, від чого самопочуття просто підскочило. а потім цілющі тиняння Узвозом і Володимирською Гіркою, і після промокання до нитки під холодним дощем нарешті спала температура і зник нежить, не кажучи вже про заряд отриманого позитиву... а потім був Гаррі Поттер, і дуже смішно, я реально відморозилась, не в силах ворухнутися з місці, благо, добра душа (підірвана з пари) бігала навколо, знайомилась з потрібними людьми, дарувала журнали ("От, це є новий літературно-мистецький журнал... а он [висить] - головний редактор..."), записувала коментарі видавців, словом, все, що належить робити журналістові на презентаці...
додому несла в собі одне: спааааать.... правда, фіг би я це втілила, якбидобрі духи не вирубили рубильник і в районі не зникло світло. коли зникає електрика, люди стають ближчими. і холодні вареники гріють, і бесіда з мамцею біля свічки, і Мумі-Тролі з ліхтариком, і з чистою совістю можна не вмикати аццьку машину - комп...

а тепер світ знов ввімкнула, і лопатою розгрібаю вічні, як світ, завали. екскаватор би мені... нічого, як нависатиме - вимкну знову... все - суєта суєт... а з осінню я уже помирилась...