[560x420]

Справжніх чоловіків у світі - відсотків 20, не більше!.. Всі інші - нюні, соплі, що завгодно, крім справжньої мужності.

Знаєте, раніше я сам скептично ставився до слів: "Хлопці, що не пройшли армії, чоловіками не стають". Але після останього тижня перествідчився, що ці слова дуже близькі до істини! Тільки насправді, армія не змінює людей, а домопагає їх розрізнити і побачити... Тому, ИМХО, це залежить не від неї, а від дитинства.

Якщо він народився і вихований воїном, він буде таким завжди! Якщо вихований нюнею - не стане іншим. Бо все життя звик, що за ним турбуються жінки, витирають соплі і годують.

Мужність, як на мене - це не сила рук. Це сила ДУШІ. Чоловік - не той, хто багато говорить і стверджує свою чоловічість на словах ((С) Тенако). Ми бачили багато прикладів, коли великі хлопці (згадаємо чоловіка Туртл) били і принижували своїх дівчат (жінок) для самостверждення. Ні, мужність повинна бути в сердці! Справжньому чоловіку не потрібно нічого доводити, він живе цим в середині...

____________________________

Забирали нас у військову частину у кузовах величезних військових вантажівок УРАЛ та КАМАЗ: було чомсь дивно на них видитися, трохи сумно за домом і цікаво від передчуття нових вражень!

[472x354]
(такі "машинки" :))

Іхав нас цілий баталькон! (три роти по 150 курсантів, в кожній роті - 5 взводів по три відділення). Автоколона тридцяти автомобілів (20-ти тонних монстрів з вімкненим світлом фар), розтягнушвись на декілька кілометрів, летіла на грані можливого у крайньо вілій смізу шоссе, у супроводженні багатох автомобілів ДАІ з синіми силнальними ліхтарями. А за нами підіймалася у небо біла хмара пилу дороги та вихлопу, а попереду безкінечною смужкою серед соснового лісу завивалася дорога у невідоме життя.

Військова база знаходилась далеко від цивілізації, серед лісів у Чернігівській області. Тисячі солдат, багато найманців та офіцерів, багато будинків, складів, ангарів, багато техніки. Наша рота розмістилася на третьому поверсі казарми обличчам на схід сонця: щоранку, прокидаючись, було приємно дивитися на пейзажі понад темним дивовижним сосновим лісом :)
__________

СМІШНЕ, ЦІКАВЕ і СЕРЙОЗНЕ:

1. Ви знаєте, що відчуває боєць, коли біжить крос у повній амуніції? Ні, не свою крутість! Він відчуває себе... новорічною ялинкою! :) Чому? Увіть на собі: військову форму, двокілограмові буци з партянками, залізний шолом на голові, пояс та шкіряні лямки на плечах, на яких навішано: саперьску лопатку, казанок, флягу з водою, протигаз, комплект хім захисту, плащ-палатку, рюкзак, патронник (мішок з обоймами), два мішечки з гранатами Ф-1, автомат і поверх всього цього ще й бронижелет! Це ЩОСЬ! І все це бовтається на бігу, дзвякає, якщо повзеш - заважає, ціпляється за землю і гілляки, автомат займає одну руку. Ціла купа ємоцій!! :))) Від всіх цих вражень навіть забуваєш, що навколо полігон, пісок, спека і скільки все це ВАЖИТЬ :)) Думає тільки, якого дідька ти тут робиш? :))

2. Бісять соплі! Чоловічі. Дівчинка має право плакати, має право проситися на руки, просити допомоги щось понести. Дівчинка ніжна. Але не воїни!

Виходимо через КПП у марш-похід і починається істерика: "ааа, води немає у флягах". Не помрете за 1 день! Проходимо 10 км, ще одна: "ааа, більше не можемо, все погано, як важко". Проходимо 20 км, істерика: "жага страшна, ми нікуди більше не йдемо!". Після 30 км крики: "у мене ноги розтерті в кров, я не понесу нафіг цей бронижелет і спорядження!". Грррр.

Хотілося відверто підійти і дати буцом під зад! Всім важко! Всім спеконто! Всім однаково! Всім хочеться пити! А вони замість терпіти - ідуть і скиглять, скиглять, скиглять. Замість того, щоб підбадьорювати інших. Був би офіцером - поставив би позаду роти двох-трьох бійців: "надавати прискорення" відставшим :)

3. Классно бігати! :) Фокус ось у чому: коли цілий день ходиш і бігаєш у важких буцах, живеш у них, спочатку здається, що ноги не відірвуться від землі, потім, що відпадуть від втоми, потім забиваєш на всьому. Але коли приходить час їх знімаааати!!! Враження, що ти в невагомості!! Можна підпригнути до стелі! Бігти скаженим темпом без зупинки! Літати!!! Уууу! :)))

4. _Там_ дуже не вистачає рідних, близких людей. Не вистачає слів: ти мені потрібен, ми тебе чекаємо, я тебе люблю, я тебе чекаю, повертайся. Там кожна СМС сприймається СВЯТОМ, яке затьмарює дні тренувати і забуваєш про втому, там кожне тепле слово від коханих дівчат, друзів і сім'ї стає таким цінним! І витираючи струмочки поту та пилу з розжареного обличча, поправляючи непідйомний наплічник і заклеюючи рани на ногах, думаєш про них! І живеш з мрією повернутися і їх обійняти!..

Тому СПАСИБІ велике всім, хто мені писав, коли я був там, і дарував теплі слова! Ви навіть не яквляєте, живучи в місті, ЯК це було важливо...

5. Смішний випадок: перші дні наша рота особливо погано бігала, скиглячи. На третій день виходимо в обідя і тут за 5 хвилин небо з голубого і соняшного стає чорним від грозових хмар: блискавка, молнія, гром і... почитається ЗЛИВА: така, що за 10 метрів нічого не видно! А ми стоїмо на плацу кілометрах в 1,5 від казарми. І тут капітан дає команду: "Рота, напрямок у казарму, темп - бігом. Марш!" І деснянська військова частина прозріла, як бігаються курсанти!! Такої швидкості ніхто навіть не уязляв! Рота рівним строем, як на святкових парадах, не оббігаючи глибокі калюжі, кущі і траву, ринулася додому!! У тепло і сухість! З одноголосним криком """УРРРРААААА""". Відстань, що зазвичай займала хвилин 15-20, була подолана за декілька хвилин! І перша третина найшвидших влетіла в казарму так, що днювальні перелякалисЯ, чи не війна :)))

Ну, а дві третини, хто бігав погано чи взагалі не бігав, сохли ще зо два дні :)))

6. Перші дні було важко. Навіть мені, хоча я постійно в походах і тому у чудовій формі. Але бідні наші хлопці, що у 21 рік мають депутатского живота і більше 100 метрів у місті не ходять! Хе-хе... Зі взуттям була біда: від таких відстаней у багатьох ноги неабияк розтерлись, застигла кров приклеювала ногу до взуття. Але що цікаво, поступово до всього звикаєш: на третій день, третина нашого взводу не помічали відстаней менше 7 км: ніби тільки замріявся про дім, про коханих дівчат, і вже взвод у необхідній точці. Деякі, звісно, не звикли, але то такі "воїни".

7. Виявляється, вставати о 4:30 ранку неаби як цікаво! По-перше, після реву "РОТА - ПІДЙОМ!" перші 15 сек починаєш згадувати, хто ти, де і що відбувається :) По-друге, перші 10 хв всі ходять повільно, у ступорі і з мрією поспати. По-третє, на природі прохолодно, тихо, нікого немає, пташки сплять, сонце спить, краса! І по-четверте, виявляється, що обід - це все друга половина дня! А не тільки початок, як під час канікул у місті :)))))))

8. В останній день було СВЯТО! Гітара, що всі дні лежала без діла, бо приходячи ввечері всі падали на койку і засинали, нарешті ожила! І пісні, почавшись ввечері, лунали до самого ранку! Хто хотів - спав, хто хотів - співав, спілкувався, пив вино, пиво і ії усілякі смачності, дзвонив друзям, сім'ї, дівчатам, і всім було чудово!

Дорогою назад щастя заполонило сердця! Єдиною командою, єдиною сім'єю ми влетіли на висоту 3 м над землею у вантажівки і з шаленою швидкістю полетіли додому! А по дорозі нам махали руками дівчата з мініатюрних на нашому фоні легкових автівок, а ми відповідали їм і посміхалися, перелякано дивилися водії на наші колеса 2 м висотою, коли випадково попадали між КАМАЗами, і задивлялися перехожі на безкінечку колону від горизонту до горизонту!! Батальйон їхав додому.............

[560x395]
(танкісти на полігоні)