9 мая. Турция. Город Анталия. Представители великой страны России, с богатейшей историей и культурным наследием, показали насколько они культурны и образованы:

Нажравшись как свиньи в одном из отелей, россияне решили устроить пикник на травке, но этого им показалось мало (напомню, что в Турции отдыхает много немцев), они поймали несколько немцев, связали им руки всячески издевались над ними, заставляли ходить перед ними по кругу пока администрация отеля не вызвала полицию….

Не знаю, плакать тут или смеяться… А от себя добавлю. «Миша ты говорил, что у Украины нет культуры, зато ваша страна её показала в полном объёме!» Вспоминается цитата из книги «Нариси з історії нашої культури» Євгена Маланюка:
«Як не фахівець, позволю собі навести простий життьовий приклад. Либонь року 1922 в польськім таборі для інтернованих, де була певна частина нашої Армії (6. дивізія ген. М. Безручка), з'явилися окремі групи з російських відділів Савінкова. В нашім бараці опинилося кілька людей, а серед них кілька бувших вищих урядовців (якийсь прокурор з Петербургу і ін¬ші). Ці люди, дуже занедбаного вигляду, лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчува¬лися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спан¬ням вони присвячували спогадам про „,блістательний" Петербург, славні ресторани і те, що І як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але і відпиха¬юче, якесь „антисанітарне". До цієї ж групи належав досить літній чоловік з виразною військовою поста¬вою, бідно (як всі), але дуже охайно одягнений. Він мав з собою сина-підлітка. Робив враження старого старшини, знаного в старій Росії типу „вічного капі¬тана". Вони з сином тримались осторонь від нас та¬кож. Коли приходила пора їжі, цей старий сотник вий¬мав зі скриньки чистий рушник — о, диво! — вишива¬ний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку з юшкою, вони хрестились, виймали ложки і повагом їли. ЦІ — батько й син (яких націо¬нальність — після обсервації їх способу харчування — була для нас ясна), творили разючий контраст з „петербуржцями", неголеними, розкуйовдженими, забрудненими, з їх масними анекдотами й смакуван¬нями і з їх безнадійним занепадом, що нагадував ге¬роїв Достоєвського.
І коли я згадую — на тлі таборового вбожества І безнадії, на тлі петербурзьких ,,бувших людей" — отих „малоросів", батька й сина, я кажу собі: то була — культура. То було те, що створилося на нашій зем¬лі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і на¬віть москалі — не в силі були знищити.»
Ybitaya_Rapom