[287x350]
Марія Башкирцева

(За книгою Михайла Слабошпицького)

Важко знайти в історії мистецтва трагічнішу та романтичніше долю ніж та, що випала Марії Костянтинівні Башкирцевій.
Її ім’я мало що говорить в наші дні. Лише твори, що зберігаються в найбільших музеях Франції, України, Росії, нагадують про цю колись відому художницю, особистість якої ще при житті була оточена ореолом слави та загадок.

Ця життєва історія починається дуже романтично – з гарматного салюту. У відставного поручика Костянтина Башкирцеві в селі Гаворонці Полтавської губернії народилася донька… Іде дощ. Гримлять гармати. Шумує в келихах шампанське. Не втомлюються скрипки… А зі сповитку подає кволий голос немовля, в якого ще немає минулого, отже, нема ніяких помилок і гріхів, а є тільки майбутнє.
«Я народилася 11 листопада 1860 року. Батько мій бус вином генерала Павла Григоровича Башкинцева… Мати моя вийшла заміж у 21 рік, одхиливши до того кілька прекрасних партій…» - згодом коротко напише Марія в щоденнику.
Після двох років заміжжя мати її переїхала до своїх батьків. Надій на сімейну ідилію не справдилася. Син лишився при батькові, донька – при матері. З того дня й почалося мандрівне життя Марії.
Їй судилося рости серед жінок, що й зумовило особливості виховання дівчини. Вони робили все для того, щоб маленький ангел став маленьким деспотом. Культ дитини, зведення її в ранг божества – атмосфера, в якій Марія виростала. Будь-який педагог сказав би, що це – зразок того, як не можна виховувати дитину, бо це – послідовне її калічення.
Як неймовірно багато в житті людини відбувається з волі й з вини інших людей!
Може, з цього й починається самотність? Потім її похмура, зловісна тінь лягає на все майбутнє життя, лиш вряди-годи роблячись непомітною.
Чи ж не парадокс: серед людей – на самоті?

Але, окрім самозамилування і зарозумілості, у дитини – великий хист до музики й різних наук, їй легко даються мови. В дванадцять років Марія вже добре знає французьку, англійську, італійську, давньогрецьку, латину. Вона цілі дні проводить з ретортами і колбами, ставлячи різні досліди, в оригіналі читає Гомера, Шекспіра, Бальзака, Данте…
З дванадцяти років дівчина починає вести французькою мовою щоденник, у якому записує всі свої успіхи. Наївні дитячі роздуми, сповіді у самообожнюванні, літературні ремінісценції перемежовуються з тонкими спостереженнями і влучними характеристиками людей, високими вимогами до себе в навчанні. Вона прагне знати й історію, і літературу, і філософію, і природничі науки, щоб здивувати тими знаннями увесь світ. На менше Марія, певно, ніколи не погодиться. На менше здатні й інші.

В цій духовній історії дуже багато всяких зиґзаґів і метаморфоз, співзвучних примхливому характеру героїні. Все в ній складається непослідовно і нелогічно, все диктувалося миттєвим настроєм, випадковою забаганкою.
Коли в 1872 році після Австрії, Німеччини, Швейцарії родина зупинилася в Ніцці, Марія не знала, що тепер усе її життя протікатиме за кордоном. І лиш кількома наїздами з’явиться вона в рідному краю. Чи ж могла вона тоді подумати, що половину життя вже прожито!
Марії біло дванадцять років. Ніхто не помічає, як надто передчасно виходить вона з дитинства. Бо замислюється над тими питаннями, які для дитинства просто недосяжні.
Справді, Марія не тільки вередує, кокетує й псує нерви ближнім. Саме в цей час іде інтенсивна, прихована від стороннього ока, робота. Саме з цього починається та Марія Башкирцеві, яка передовсім нас цікавить.

Мріючи стати видатною співачкою, Марія приїжджає до Парижу. І тут – вперше в житті! – в неї починають з’являтися раптові сумніви щодо свого таланту. Десь у глибині душі вона потерпає від самої думки, що може помилятися в собі.
Тому повторює як щоденну молитву: «Я – талановита! Я – талановита…» В цьому її з усіх сил переконуються родичі. Не можуть же вони гуртом помилятися… Слово «талант» вона сприймає як синонім власного імені.
Але як упевнитися в своєму таланті? А якщо вона його тільки придумала?
Марія хоче знати правду, тільки правду. Правду, якщо навіть вона виявиться отрутою для її душі.
І вона зважується на відчайдушний крок.
Перебрана на простолюдинку, у супроводі матері і тітки вона приходить на прослуховування до знаного на весь Париж професора Вартеля. Присудом було: голос є, і кар’єра тепер залежить від нього і від неї самої.
І ніхто не знав в ту мить, що важка хвороба обкраде Марію на голос і слух, що вже через рік вона з болем згадуватиме і цю зустріч, і всі свої сміливі плани на майбутнє, і сумніви, і вагання, і той спалах буйних радощів, що подарував їй професор Вартель. Яка ж далека від таких гадок Марія! Кожній людині властиво в хвилину щастя вірити, що доля завжди буде ласкавою до неї, що все життя добрі сили світу оберігатимуть її од злих. Їй – тільки шістнадцять. Як легко о такій життєвій порі думати про своє майбутнє!
Марія ще не самовизначилася остаточно, а тільки ступила перший крок собі майбутній назустріч. А поки зо вона збирається в дорогу – на Україну. Було літо 1876 року.

Якими побачилися їй Гавронці, що виступали з пам’яті неясним дитячим спогадом?
Одноманітний плин вечорів в батьковому домі… Щоб розважитися, Марія пчинає малювати. «Вечір в Гавронцях» - так назвала Марія той малюнок. Спостережливе око вловило, а впевнена рука відтворила типажі поміщиків серед картерного гульбища. Малюнок без будь яких спроб ідеалізувати моделі. Скоріше навпаки - з гротескно підсиленими характерними рисами.
Одним з найсильніших вражень тієї поїздки було відвідання оспіваної Гоголем Диканьки. Адже вона всього за 8 верст от Гавронців. 1 жовтня 1876 року Марія записує в щоденнику: «За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі… І це серед України! Як шкода, що ніхто навіть не підозрює про існування цього місця…»
І все ж вона з радістю згадуватиме те літо. Вона жила тут спокійно, з без тривожним поглядом, з усміхом на устах. Жила – ніби дихала. Марія ще при їздитиме сюди і жаркого літа 1881 року, і восени наступного, п’янітиме від різкої свіжості повітря. Все буде так и воднораз не так. Тоді й вона вже буде іншою…
Сповнена мрій і надій повертається Марія до Парижу. Але по дорозі вона захворіла. Болить горло. Ніхто поки ще не підозрює, що це – справді небезпечно.
Вона приїде в Париж, щоб дізнатися: в неї пропав голос. Назавжди.
Мрія майнула і щезла.
Як знайти в собі сили, щоб почати жити спочатку? Як стати сильнішою за себе?
І Марія таки знаходить в собі сили. Вона вирішує стати художницею. Восени 1877 року вона починає вчитися в студії Рудольфа Жюльєна. І вже через півтора місяця її робота стає шостою на студійному конкурсі академічного малюнка. Марія залишає позаду подруг, які почали навчання набагато раніше за неї. В січні 1879 – ще одна нагорода: за малюнок натурника їй присуджено конкурсну медаль студії. Та радість швидко минула. Якби цю медаль вона одержала років у 16, тоді була б справді щаслива. Але Жюльєн вперше вичитує їй. Він вірить в свою талановиту ученицю: «Не заздріть чужому успіху, не переоцінюйте свій – і ви досягнете багато чого». Ці слова примусять Марію задуматися.

З щоденника: «У майстерні все зникає; тут не маєш ні імені, ні прізвища; тут перестаєш бути донькою своєї матері; тут кожен сам по собі. Кожна особистість має перед собою тільки мистецтво і більше нічого..,»
Так, все добре, прости блискуче йде в неї з того дня, відколи вона вперше зайшла в студію Жюльєна.
І тільки день на самому дні свідомості потай пече незрозуміла, може навіть і не оформлена в слова думка, що ніяк не дає їй спокою
Щоденник, 12 лютого 1878 року: «Померти? ЦК було б дико. Я не можу жити: я ненормально створена; в мені безмір зайвого і надто багато не вистачає; такий характер не може бути довговічним… Я сама не повністю розумію себе, я тільки кажу вам, що життя моє не може бути тривалим».
Звідки це дивне, страшне прозріння, передчуття?
Невже людині дано зазирнути в своє майбутнє?

На щорічній виставці в Салоні в 1879 році вперше виставлена картина молодої художниці, підписана «Марі-Константін Рус» - «Жінка за читанням роману Дюма «Розлучення». Цю картину вона написала за 18 днів.
Деякий час тому Марія зацікавилася творчістю молодого, та вже відомого художника Жюля Бастьєна-Лепажа. Дуже хотіла познайомитися з ним. Уявляла собі його високим темноволосим красенем. Але особисте знайомство мало не розчарувало її. Про цю зустріч вона 21 січня 1882 року запише в щоденнику: «Ми… побачили маленького Бастьєна-Лепажа, дуже маленького зростом. Він світловолосий, з бретонською зачіскою. В нього кирпатий ніс і юнацька борідка. Його вигляд обманув мої сподівання. Я надзвичайно ціную його живопис, але на нього не можна дивитися як на вчителя».
І все ж Жюль Бастьєн-Лепаж стає її вчителем. Ці зустрічі сповнюють Марію нових надій. Він ще раз підтвердив: у неї є талант І зараз найбільша, найпалкіша Маріїна мрія: щоб її талант виявився не меншим за його власний.
Але підступна доля готує їй ще один удар: Марія почитає глухнути, і цей процес зупинити неможливо…
Зойк розпачу в щоденнику 16 листопада 1882 року: «Пошум вітру, плюскіт води, удари дощу об віконне скло… сказані стиха слова… Я не чутиму всього цього!»
А вже в грудні дізнається: у неї – сухоти. Вона благає долю, щоб дала їй прожити ще хоч десять років. І щоб у цих десяти роках до неї прийшли слава й любов. Вона відсуває трагічний фінал свого життя так далеко, вірячи, що жити лишилося ще не так мало.
Але помре Марія менше, ніж через два роки.

Чи буває роман без любові?
Чи буває життя без любові?
Хто не любив, той майже не жив, а мовби спостерігав чуже життя, дивуючись, чому так багато в ньому незбагненної суєти…
У любові – свої закони, свої вічні абсолютні істини, зрозумілі лише для тих, хто любив чи любить, хто звідав на собі всі тривоги серця - розкрилений політ над монотонним, як холодні осінні дощі, буденням.
Вона хотіла любові, вона шукала любові. Вона йшла крізь летючі флірти й дивувалась, чому так забарилася до неї одна справжня, одна-найодніша любов?

Марія захопилася Бастьєном-Лепажем. Він став їй найавторитетнішим вчителем, недосяжним мистецьким еталоном. Свої картини вона співвідносила тільки з його творами, мріяла досягти всього того, чого досяг він…
Їй безмежно лестило, що він усерйоз сприймає свою ученицю, вірить у неї. І вона дорожила цим, прагнула не обманути його сподівань. Вона не може спокійно про нього чути, спокійно на нього дивитися. Бастьєн-Лепаж для неї – все.
Любов – нарешті! – прийшла. Все і всіх довкола неї витіснив Бастьєн-Лепає. Заступив собою весь білий світ.
Отже, мистецтво і Бастьєн-Лепаж.
Чи може, навіть так: Бастьєн-Лепаж і мистецтво, хоч як вона не хоче собі в цьому зізнатися.

Але як важко не розминутися з собою!
Щоденник, 13 липня 1883 року: «Я не бачу, куди йду в живописі. Я повторюю Бастьєна-Лепажа, і це згубно. Тому що дорівнятися до того, кого наслідуєш, неможливо…
Моє мистецтво ще не існує… Мої хлопчаки все-таки нагадують Бастьєна-Лепажа, хоча сюжет узято прямо з вулиці і хоча це найзвичайнісінька, найправдивіша сцена».
Своїх гаменів Марія недооцінює. Саме ці сюжети залишаться її мистецькою вершиною.

Хіба може людина змиритися з думкою, що вона приречена? Ніколи не зможе, скільки б їй те не повторювали! Особливо така людина, як Марія – дивовижно жадібна до життя…
5 травня 1884-го вона записала в щоденнику: «Умерти! – це слово легко сказати чи написати, але думати, вірити, що скоро помреш! Але хіба я вірю в це? Ні, однак боюся… Я можу ще трохи протягнути, але я гину. Я надто багато хвилювалася і мучила себе. Через це я помираю ще швидше, це логічно і жахливо. В житті так багато цікавого!.. Ось коли хотілося б вірити в доброго бога, що несподівано появиться і зарадить моєму нещастю…»
«Мені не вистачить часу», - сумний лейтмотив усіх її записів ось уже впродовж кількох років.
Знати це – і не занепасти духом! Яку ж требу було мати волю і силу духу! Де вони взялися в цій тендітній, пещеній і слабосилій дівчині?
Будучі вже важкохворою, вона навідує теж смертельно хворого Бастьєна-Лепажа. В цих зустрічах черпають силу обоє. Але вони розуміють, що жити їм залишилося дуже мало..

Марія Башкирцеві помирає 31 жовтня 1884 року. Останні слова, які вона сказала: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…»
Вона не дожила до свого двадцятичотирьохліття одинадцять днів…

…Минуло понад 120 років від її смерті. Розвіялися, мов дим, емоційні перебільшення журналістів, надмірні захвати критиків, огульні заперечення, весь нездоровий сенсаційний ажіотаж.
Залишилися її картини, яких ніхто не заперечить, залишилося її ім’я в мистецтві. Цим іменем названо одну з вулиці Ніцци, де в місцевому музеї є постійно діюча виставка Марії Башкирцевої. Там же, в музеї Маслена, стоїть гіпсова статуя: юна, ще майже дитина, Марія в довгому строгому платті сидить на лавці з книгою в руках. А її задумливий погляд звернений у далеч, у те, чого вона так терпляче чекала і виглядала, можливо, в те майбутнє, яке вона собі вимріяла… автор скульптури – захоплений її талантом Мішель де Тарновський.
Дивлячись на цю скульптуру, мабуть кожен погодиться зі словами Іллі Рєпіна, який схвально відгукувався про мистецтво Башкирцевої, вважав, що її чекало велике майбутнє, бо вона «була виняткова натура, певна річ, незвичайна».
Недарма ж Марія Башкирцеві стала однією з улюблених героїнь Марини Цвєтаєвої, яка навіть збиралася 1914 року видати в Парижі книжку їй присвячених поезій. Недарма є нею захопилася, дізнавшись про це незвичайне життя, італійська поетеса Ада Негрі, яку Леся Українка називала співцем сильних душ і високих поривань.
Недарма ж Анатоль Франс, дізнавшись про духовну історію художниці, писав: «Думаючи про шторми бунтівної душі і перебігаючи мислю це життя без ґрунту, кинуте в Європі на всі чотири сторони, я з запалом повторюю вірш з молитви Сент-Бева: «О Боже! Дай мені народитися, жити і померти в рідному домі...»
І сьогодні ми знову можемо разом з нею повторити її улюблені слова: «Ніщо в цьому світі не минає безслідно».
Це – правда. Це – про неї.



А ось тут: http://brb.silverage.ru/zhslovo/sv/mb/index.php - сторінки, присвячені її життю і творчості, репродукції її картин, фотографії, і російський переклад її щоденника.

І дозволю собі додати до всього декілька картин Марії Башкирцевої:

АВТОПОРТРЕТ
[399x525]

МІТИНГ
[440x525]

ЖІНКА З БУКЕТОМ БУЗКУ
[340x500]

ДОЩОВА ПАРАСОЛЬКА
[408x525]