[209x133]
"Не знаючи нічого про монастир Ватопед - за винятком того, що в ідеально корупованому суспільстві він вважається чимось на кшталт серця корупції - я поїхав на північ Греції. Я хотів зустрітися з ченцями, які знайшли нові шляхи для вдосконалення грецької економіки. Літак до Салонік, таксі і ніч у чудовому готелі “Орел”, повному болгарських туристів.

Півострів з горою Афон відділено від материка довгою огорожею, тому єдиний спосіб дістатися до місцевих монастирів – на поромі. При цьому жінкам шлях на Афон заборонено – навіть самкам тварин, за винятком хіба що кицьок. Офіційно заборона пояснюється як бажання вшанувати Діву Марію, і заборона ця триває вже тисячу років.

Наступного ранку, коли пошарпаний пором завантажувався ченцями і прочанами, десятки жінок, які зібралися над пристанню, кричали на всі легені – і незрозуміло було, радіють вони чи печаляться, що їх не беруть.

Офіціантка з готелю переконала мене, що сучасна пластикова сумка на коліщатах виглядатиме на Афоні дивно, тому все, що я мав із багажу – пластиковий пакет із написом “Готель Орел”. Всередині – білизна, зубна щітка і пляшечка снодійного.

Пором тягнувся три години уздовж берега, висаджуючи і приймаючи пасажирів з інших монастирів, а я сидів вражений. Навіть якщо ти знаєш, що християни східного обряду визнають Афон як найсвятіше місце на Землі, його краса шокує, від неї перехоплює подих. Ці споруди важко назвати скромними: вони величні і прекрасні, і наче змагаються одна з одною у своїй красі. У давнину пірати їх регулярно грабували, і можна зрозуміти, чому: бо для пірата ганебно було не сплюндрувати таку красу.

На світі є багато місць, де можна обійтися без грецької, але афонський пором до них не належить. Мене врятував англомовний чоловік, що виглядав як монах. Його звали Цезар, він був румуном, сином співробітника страшної Секурітате часів Чаушеску. Цезар дав мені карту Афону, на якій були намальовані всі монастирі - і пояснив, що він не монах, а звичайний румунський священник у відпустці. Три місяці життя в одному з монастирів, на хлібі і воді, без жінок довкола – ось його ідеал відпустки.

- Ти без бороди і у дивній фіолетовій сорочці, але на Афоні бачили й більш дивних відвідувачів, - сказав Цезар. - А яка твоя віра?
- Я не маю віри.
- Ну в Бога ти ж віриш?
- Ні.

Цезар трохи подумав.

- Ну тоді вони не дозволять тобі увійти. З іншого боку, - розсміявся він, - хіба тобі буде гірше від того?

За дві години, заповнивши анкету на вході у Ватопед і заселившись у свою несподівано комфортну келію, я вливаюся у потік бородатих ченців. Боячись, що мене виставлять із монастиря, доки я не зрозумію, що це за місце, я роблю те, що маю. Іду за ченцями до церкви, запалюю свічки і встромляю їх у малесенькі посудини з піском, безперервно хрещуся, цілую ікони. Не схоже, щоб хтось переймався тим, що вочевидь не грек у фіолетовій сорочці служить разом із місцевими ченцями.

Тим не менше, отриманий мною досвід я можу порекомендувати всім, хто хоче перенестися в Х сторіччя. Під гігантськими золотими свічниками, в оточенні сяючих ікон монахи співали, читали псалми, зникали за ворітьми, щоб промовляти дивні речитативи, трусили чимось, що звучало як дзвоники в санній упряжці, розмахували кадильницями, залишаючи старовинний запах ладану.

Кожне вимовлене ними слово було біблійною грецькою мовою (здається, вона має якийсь стосунок до Ісуса Христа), але я все одно з усім згоджувався. Я вставав, коли вставали вони, сідав, коли сідали вони – туди й сюди, годинами. Загальний ефект підсилювався величними бородами, до того ж різних типів.

Ченці Ватопеду мають репутацію провидців, які бачать людей наскрізь. В Афінах мені розповідала власниця однієї великої судноплавної компанії, що якось їй довелося летіти (бізнес-класом) поруч із отцем Єфремом, настоятелем Ватопеду: “Це було дуже дивне відчуття. Він не знав про мене нічого, але все вгадав – про одруження, роботу, про все”.

В монастирській церкві я засумнівався у їхній силі – в розпал величезного національного скандалу ченці дозволили журналісту “Веніті Фейр” проникнути у Ватопед. Але на виході з церкви мене нарешті зловили – підтоптаний чернець з чорно-сивою бородою і оливковою шкірою. Він представився отцем Арсенієм.

Монастир, який повалив уряд

У 1990-их роках відсоткові ставки за кредитами у Греції були на 10 відсотків вищі, ніж у Німеччині. У Греції не було споживчих кредитів – а у греків не було кредитних карток. Іпотечних кредитів теж не було. Але, звісно, греки хотіли, щоб фінансові ринки поводилися з ними, наче з Північною Європою.

Наприкінці 1990-их у них з’явився шанс – приєднатися до євро. Щоб це зробити, треба було виконати низку умов: зокрема, стримати бюджетний дефіцит на рівні трьох відсотків ВВП, а інфляцію – хоча б на рівні Німеччини.

У 2000-ому, після низки статистичних маніпуляцій, Греція вклалася в ці рамки.

Щоб занизити дефіцит бюджету, уряд прибрав із звітності витрати на кшталт пенсій або видатків на оборону. Щоб занизити рівень інфляції, уряд заморожував ціни на електрику, воду та інші товари, які продає держава, і зменшував податки на газ, алкоголь і тютюн.

Грецькі урядові статистики робили чудеса – наприклад, прибирали з індексу споживчих цін помідори (коштують у Греції дорого) в той день, коли замірювався рівень інфляції.

У 2001 році Греція приєдналася до євро, отримавши для своїх боргових зобов’язань європейські (читай німецькі) гарантії. Тепер греки могли брати довгострокові кредити під ту ж ставку, що й німці – не 18%, а 5%.

Щоб залишатися у єврозоні, Греція – теоретично – мала тримати дефіцит бюджету нижче трьох відсотків від ВВП. На практиці ж усе, що їм було достатньо робити – це чаклувати з бухгалтерською статистикою.

Машина, яка дозволила грекам позичати і витрачати скільки завгодно, працювала аналогічно машині, яка змушувала американців купувати завеликі для них будинки. Інвестиційні банкіри навчили грецьких урядовців, що можна робити з майбутніми надходженнями від національних лотерей, платних доріг, аеропортових зборів і навіть коштів, які надавав країні Євросоюз. Кожен майбутній потік прибутку негайно продавався за готівку – і витрачався.

Як зрозуміє кожен, хто має мізки, Греція могла приховувати свій істинний фінансовий стан доти, доки:

а) кредитори усвідомлюють, що позики для Греції гарантуються ЄС (читай Німеччиною);

б) ніхто за межами Греції не звертає на цей стан достатньо уваги.

Всередині ж Греції не було ринку для тих, хто міг би подати тривожний сигнал.

Ситуація змінилася торік у жовтні, коли грецький Кабмін пішов у відставку. Вибухнув скандал, який повалив попередній уряд і відправив прем’єр-міністра Костаса Караманліса пакувати особисті речі. Однак дивним було не це, а сама природа скандалу.

Наприкінці 2008 року інформаційний простір Греції розірвала новина, що монастир Ватопед якимось чином придбав нікому не потрібне озеро і обміняв його на значно більш цінні земельні ділянки, якими до того володіла держава.

Як ченці спромоглися це здійснити, не було ясно – припускали, що за допомогою хабаря чиновникам. Доказів хабарництва не знайшли. Але це вже не мало значення – скандал залишив такий слід у грецькій громадській думці, як не залишав жоден скандал до того.

“Ми ніколи не бачили такої зміни в соцопитуваннях, - сказав мені редактор однієї з найпопулярніших грецьких газет. - Без скандалу з Ватопедом прем’єром досі був би Караманліс, уряд не змінився б, фінансові проблеми не було б викрито - і все тривало б, як раніше”.

Власник медіа- і страхового бізнесу Дімітріс Контомінас, ТБ-компанія якого першою показала скандальні новини з Ватопеду, визначив їхню суть коротко: “Монахи з Ватопеду привели Йоргоса Папандреу до влади”.

Коли новий уряд (від соціалістичної партії ПАСОК) прийшов на зміну старому (від консервативної “Нової Демократії”), він виявив у державній казні так мало грошей, що вирішив більше не приховувати цей факт від решти світу.

Аж тепер світова фінансова система задалася питанням “Чи не оголосить Греція дефолт?”. Це навіть здавалося найголовнішим питанням – бо якщо Греція збанкрутує з боргом у $400 мільярдів, то європейські банки, які давали гроші, й інші європейські країни (особливо це стосується Іспанії і Португалії) підуть услід за нею, що загрожує величезними проблемами для євро.

Але важливішим є інше питання – “Чи зможе Греція змінити свою культуру?”. А це станеться тільки тоді, коли змінитися захочуть самі греки. Мені тут 50 разів казали, що коли греки відчувають “несправедливість”, то в їхніх венах закипає кров. Ключовим тут є поняття несправедливості – бо греки не бачать нічого поганого в корупції власної політичної системи, в несплаті податків або в невеличких хабарях чиновникам.

Обурюватися їх змушує зовсім інше – коли хтось сторонній, не такий, як вони, з інших мотивів, ніж звичайне самозбагачення, приходить і використовує корумпованість грецької системи.

Йдеться про афонських ченців.

У суспільстві, яке переживає щось дуже близьке до повного морального краху, саме ченці стають мішенню для загального морального обурення. Кожен грек із правими поглядами досі гнівається на ченців і тих, хто їм допомагав – хоча ніхто до кінця так і не розуміє, що насправді ці люди зробили і навіщо.

Чернечий бізнес

Отець Арсеній виглядає на 50 з лишнім років – хоча бороди роблять ченців старшими років на 20. Він відомий настільки, наскільки це можливо – у Афінах його знає кожен, з ким я розмовляв. Його називали “чудовими мізками” і “сірим кардиналом”. “Якби Арсенія поставити на чолі урядового департаменту з питань нерухомості, у Греції вже давно був би Дубай, - сказав мені успішний столичний брокер. - До кризи, звичайно”.

Я зізнаюся йому в усьому: хто я і що тут роблю – і кажу, що перед приїздом на Афон провів кілька днів, беручи інтерв’ю у політиків і підприємців в столиці. Він сміється: йому приємно, що я приїхав! “Політики раніше у нас теж часто бували, - каже отець. - Але через скандал тепер не їздять. Бояться, що їх побачать поруч із нами!”

Він провадить мене у трапезну і садовить на почесне для прочанина місце – за столом, сусіднім із настоятельським. Головне місце за тим столом займає отець Єфрем, поруч із ним – Арсеній.

Більшість із того, що їдять ченці, вони самі й вирощують тут же. У великих срібних чашах лежать цибуля, горох, огірки, помідори й буряк. На іншій таці – хліб, теж випечений ченцями, з їхньої ж пшениці. Глечик з водою, і на десерт - щось схоже на щербет і темні кусники медових сот, щойно вирізані з монастирського вулика.

Після обіду монахи повертаються до церкви, а Арсеній виводить мене на прогулянку. Минаємо візантійські каплички і піднімаємося візантійськими ж сходами, доки не підходимо до дверей у довжелезному візантійському коридорі із старовинними (і вочевидь щойно відновленими) малюнками. Це – офіс Арсенія.

Всередині стіл із двома комп’ютерами на ньому, поруч новісінький факс-сканер-принтер. На столі також лежить мобільник і упаковка вітаміну С. Стіни й підлога блищать, як нові. Єдина ознака того, що це не сучасна ділова контора – ікона над столом. Тим не менше, якщо поставити цей офіс поруч із кабінетом міністра фінансів Греції і запитати, який із них належить ченцю, ви вочевидь не вгадаєте.

“Люди відчувають духовну спрагу, - сказав мені англійською Арсеній, коли я запитав його, як монастирю Ватопед вдається приваблювати сюди стількох значних осіб із ділового й політичного світу. - 30 років тому вони думали, що наука вирішить усі проблеми. А зараз вони стомилися від матеріальних задоволень і речей”.

З цими словами він бере мобільний і замовляє напої і десерт. За кілька хвмлин нам привозять срібний піднос із тістечками і склянками з м’ятним лікером.

Так почалася тригодинна феєрична розмова. Я ставив прості запитання - “Чому люди йдуть у ченці? Як вони живуть без жінок? Як люди, які проводять 10 годин на день у церкві, встигають скуповувати нерухомість у промислових масштабах?” - а він відповідав у 20-хвилинних притчах, серед яких могла бути і проста відповідь (наприклад: “Є багато речей, значно прекрасніших за секс”). Під час розповіді він махав руками, посміхався і реготав – якщо отець Арсеній і почувався винним у чомусь, то в нього є рідкісний талант це приховувати.

Мої очікування від візиту в Ватопед не справдилися – як і в багатьох інших людей, які сюди приїздять. Я хотів подивитися, чи схожий монастир на комерційну імперію (не схожий) і чи монахи здаються нещирими (навряд чи). Але я так і не міг зрозуміти: як кілька дивних на вигляд чоловіків, які тікають від матеріального світу, так уміло знайшли свій шлях у цьому світі? Чому саме ченці, з усіх греків, тепер вивчаються у Гарвардській бізнес-школі?

Через дві години я таки наважився спитати. Арсеній сприйняв мене цілком серйозно. Він показав мені напис, який він почепив на одну з шаф, і переклав із грецької: “Розумна людина приймає, ідіот наполягає”.

“Ось секрет успіху будь-де у світі, а не лише в монастирі, - розпочав чергову притчу Арсеній. - Бери, що тобі дають, і працюй із цим. “Так... і” краще, ніж “Ні... але”. Ідіот зв’язаний гординею, а людина з духовним життям – скромна. Вона приймає від інших усе – критику, ідеї – і працює з цим”.

Тут я помітив, що сам їм тістечка і п’ю лікер. Подумалось, що я провалив тест на можливість протистояти спокусі.

“У нас нема нічого, - сказав він. - Ми працюємо для інших. Газети назвали нас корпорацією. Але скажи, Майкле, яка компанія може існувати тисячу років?”

В цю хвилину раптом заходить отець Єфрем. Круглий, з червоними щоками і білою бородою, він схожий на Санта-Клауса. Кілька місяців перед цим він давав свідчення у парламенті Греції. Один із доповідачів сказав, що грецький уряд діяв незвично ефективно і швидко, коли обмінював чернече озеро на комерційну нерухомість Мінагрополітики. Він попросив Єфрема пояснити це.

- Хіба ви не вірите в чудеса? - сказав Єфрем.
- Починаю вірити, - відповів депутат.

Коли нас представили, Єврем узяв мою руку і тримав її у своїй довгий час. В мене промайнула думка, що він збирається запитати, що я хочу на Різдво. Натомість він запитав: “Яка твоя віра?” “Єпископальна церква” - прокашляв я. Він кивнув. Він прикидав: могло бути й гірше. “Ти одружений?” “Так.” “Діти є?” Я кивнув. Він прикинув: Я можу з цим працювати. Він запитав, як їх звати...

Далі ...

Переклав Павло Завгородній

Джерело: “Веніті Фейр”
http://infocorn.org.ua/news/urn:news:2B331A43