Світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви. Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати. Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли...


При ватрі. пластовий співаник / pryvatri.de/plastovi

У Пласті на таборах перед тим, як іти спати, співають "При ватрі". І якось ця пісня вже не має для мене такого спокійного і умиротворюючого значення, як колись. Тепер тільки думаю про молодих загиблих юнаків. Хоронимо цвіт нації, і думка про це не дає нормально працювати і жити. Наскільки потужні і світлі люди ідуть, один за одним. Соромно, що навіть нормально не попрощались з кожним, стільки всього недоговорено, не сказала кожному, які вони мені і нам всім були дорогі.

русня посилає сюди гидке біосміття. А ми віддаємо тих, кому в руки можна було передати свою долю. І нас ніхто ніколи не зможе зрозуміти, бо до нас ніколи не придивлялись настільки, наскільки варто було. Вони можуть співчутливо хитати головою, але не більше. Бо вони нічого не знають. Солдат та й солдат. Не носій потужної культури, інтелекту і ідей. Ну, молодий. Шкода.

Нема як передати цю скорботу.

Найгірше, що з нами так завжди було. І через що? Через те, що світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Просто розмінна монета. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви. Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати.

Ми і це переживемо, і переможемо.
Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось.
Як і раніше не розуміли.

"Де ваш Дюк Еллінгтон? Де ваш Френк Сінатра?" Ніде. Розстріляли.

"Де ваш великий історичний сімейний бізнес на кілька поколінь?" Ніде. Не народились. Все забрали. Повмирали з голоду. А пам'ять про те, що залишилось, рейдерять або далі знищують російські виродки.

"Де ваш Гауді? Де український Джон Неш?" Згоріли. Від радянської бомби чи підпалу. Нема.

"Що ж ви там в себе порядок не можете навести!" Хто буде наводити? Ті, хто з 91 року мали максимум 3 роки передишки, бо клята русня лізла у всі дірки і вигодовувала тут почвар? Давайте ви побудуєте державу в таких умовах. Хоча б таку сильну, як наша.

"Вам треба думати, що буде далі!" Так, треба думати. В окопах, в підвалах, в окупації, в полоні. Найфантастичніше, звісно, що наші і там про це думають. Але хто реально це розуміє, крім нас?

Вибачте мені за цей депресивний текст. Але горе легше нести гуртом.
Ніхто не зневірюється, бо "працюємо далі, панове!"
Але просто наскільки це все нестерпно, не передати.


















ТЕКСТ ПІСНІ:
Сіріли у сумерку півночі шатра,
Застиг, мов у чорному безрусі, ліс,
Лиш ясним промінням іскрилася ватра
І сипала зорям привіт.

Над ватрою постаті юні, хлоп'ячі,
Заслухані в золото слів, що лились,
Про славу минулу, про мрії гарячі,
Про волю, що прийде колись.

Заслухались кедри ґорґанської ночі,
І гомін ішов по долинах, верхах,
Горіли завзяттям юнацькії очі,
І сила родилась в серцях.

Погасло багаття, горіли ще мрії,
Кінчила свій лет заворожена ніч,
Далеко на сході багріли обрії,
Воскреслій зірниці устріч.

І сила родилась в серцях.

Автор: Меланія Подоляк, волонтерка