Я роззявлюю очі.
Світ навколо виглядає похмурим і непривітним. Десь на сході жевріє споплюженою надією біле, ніби безнадійно хвораюче, сонце. Де-не-де – хмари. Чути відлуння передсмертного зойку останньої вранішньої зірки. Янголи наново вдягають труси і крила та, квапливо шорхаючи, тищком-нишком вертаються на небо з грішної землі. Їм ще творити добро.
Поряд зі мною порожньо і тихо. У комнаті терпкий запах паленого листя.
Вкотре я вже спостерігаю це жалюгідне явище – і с кожним разом бридке „Nавіщо?” все глибше і глибше в’їдається в моє нутро, роздирає до крові душу. Десь глибоко у собі я відчуваю величезний фалос Господа Бога, що напевне вже зранку доводить, що Бог все ж таки є.
Кепсько.
Я хочу повернутись... От тільки куди?
Nесвідоме. Заплющую очі. Сигарета. Дим і попіл. Розплющую – те саме. Nавколо смерть. Так вмирають люди. Дим і попіл. Затушую недопалок з вірою у вічне житяя. Але ж...
Життя – Жити.
Смерть – ?... Неіснування із суфіксом -ing. Ви розумієте нескінченність? Спробуйте подивитись її. Дихати її. Торкнутись кінчиками очей. Лизнути. Що ви називаєте життям? Що свідомістю?
Знову запалюю. Дим і попіл. Nехай.